Михайло Гаврилко належав до тих непересічних особистостей, історія життя і творчости яких могла б стати сюжетом до захопливої науково-пригодницької книжки. Його життя і праця чергувались з перебуванням у різних місцевостях, знайомством з багатьма особами, в тому числі відомими, з арештами і втечами. Однак ніхто, в тому числі й представники українського мистецтвознавства, у якому він залишив чималий слід, не спромігся навіть на видання якоїсь узагальненої праці про митця. Пов'язано це з політичними вподобаннями М. Гаврилка, із специфічним характером художника, який не був доступним для багатьох. Постать Гаврилка свого часу була зрозуміла лише невеликому гурткові.
Україна, Мазепа! Два слова повні споминів для всіх, що задумуються над
історією Східної Європи. Україна для більшості - це мрячний, хоч і
привабливий образ, мрійлива літня ніч, з низьким похмурим небом, де
розсіяні великі, ясні зорі, якийсь невиразний маобнок, на який
чужинцеві важко наложити рамки часу простору.
У західноевропейській літературі Мазепа, завдяки романтичній поезії,
залишився лєгендовим героєм, такою самою нереальною появою, як і
країна, що його видала: - вродливий юнак, напівголий, прив'язаний до
розгнузданого дикого коня, що мчить у божевільому розгоні, цькованим
маревом, через степову тирсу назустріч таємничому призначенню. Чи
Мазепа є тут плодом уяви, маревом? Навіть і цим ні, а тільки динамічим
жестом.
А проте до якої лєгенди зростає така пригода!
Мазепинський зрив зазнав невдачі через жадібність української старшини до грошей та прагнення духівництва до власної значущості. Петро і Мазепа були фактично союзниками. Але все змінилося у березні 1707 року після наради у Жовкві. Повернувшись від царя, сивий гетьман роздратовано вигукнув: «Якби я так вірно служив Богові, як служив цареві, я дістав би найвищу нагороду. Та тут хоч би я був янголом, не дістану подяки за свою милість!» Оцінюючи постать гетьмана, треба не забувати важливий факт – гетьман Мазепа перший після Хмельницького зміг об’єднати під однією булавою терени усієї України. Але наприкінці Північної війни всі зайняті козаками землі були знову повернуті Річі Посполитій, згідно з угодою між царем Петром та королем Августом. Гетьмана Мазепу звинувачують у зраді Петра. Хоча насправді варто звинуватити самого Петра у зраді половини України на чолі із гетьманом, який зібрав докупи землі свого народу.
”Ми
були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі,
в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими,
яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими
українцями зі сповитку”, — писала Людмила Старицька-Черняхівська про
дитинство. Дворянські родини Старицьких, Косачів, Лисенків, Антоновичів
удома спілкувалися українською. Для Києва другої половини ХІХ ст. то
була дивина.
З книги Юрія Хорунжого "Шляхетні українки" Український письменник дворянин Михайло Старицький
не лишив по собі маєтків чи інакших матеріальних надбань. Зате
маємо низку його романів і п'єс, які і досі тішать читача і
глядача. А ще він пустив у світ, доглянув і виховав творче тріо
- трьох доньок, котрі доклали своєї лепти до нашої культури.
Та ще не сказано доброго слова про молодшу Оксану, що я і спробую
зробити. Фактично це перший начерк її життєпису.
" Коли я впаду...мою кров вип'є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце." Юрій Горліс-Горський
14 січня 1898 року народився Юрій Городянин-Лісовський(творчий псевдонім Юрій Горліс-Горський), учасник Визвольних Змагань, осавул першого основного куреня Холодноярського полку, автор книги "Холодний Яр", який описав про одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок нашої історії - боротьбу українських повстанців проти окупаційної більшовицької влади у 1920-х роках.
У часи цієї окупації, людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Принаймні до 1974 року у структурі Черкаського обласного КГБ існував "уполномоченный по Холодному Яру", мабуть пам'ятали попередження Льва Троцького : "Вы должны помнить, что коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев украинский крестьянин возненавидел до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как Днепр на порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал им нечеловеческую силу в течение сотни(?) лет воевать против своих угнетателей - поляков, русских, татар и турок...". Одним з таких козаків, хто здійснив у ХХ-му столітті Тарасове пророцтво: «повіє новий вогонь із Холодного Яру» і був Юрій Горліс-Горський.
Батько Івана спокійно кидав на воза п'ятипудові мішки і гнув
підкови, його син робив те саме, бо вдався в батька. Міцний та сильний
був рід Піддубних. Його представники брали участь у походах проти
кримських татар, турків та польської шляхти... Чи не єдиним багатством, що дісталось у спадок Іванові,
стало богатирське здоров'я і, що не менш важливо, прищеплені з
дитинства українські чесноти – працелюбство, тверезість, любов до
рідного краю і висока моральність, яка здавна вирізняла наш народ серед
інших. Завдяки цим рисам характеру Іван Піддубний не раз гідно
витримував екзамен на право називатись Людиною і Українцем, залишаючись
вірним собі навіть у ситуаціях, коли доводилось не лише відмовлятися
від традиційних для кожної знаменитості спокус, а й робити набагато
важчий вибір між життям і смертю.
Кубанські козаки – прямі нащадки запорозького козацтва - завжди
пам’ятали про Україну як про свою історичну батьківщину. Ще у 1917-1920
рр. кубанське козацтво змагалось за возз’єднання з історичною
Батьківщиною, але і московські шовіністи, і "білі”, і "червоні” стали
на заваді цьому. Навіть після перемоги більшовиків козаки на Кубані не
складали зброї проти окупантів. Вони масово йшли у плавні та гірські
райони, звідки можна було ефективно громити більшовиків. Сім років
боровся з окупантами сотник Василь Рябокінь, козак станиці Гривенської,
вояк Визвольної Кубанської Армії. З безкраїх плавнів нападав він на
окупантів і громив їх. Лише восени 1925 року чекістам вдалося захопити
В. Рябоконя. Того ж року його розстріляли в катеринодарській тюрмі.
Козакам на Кубані сприяли зручні природні умови – на правобережжі
непролазні плавні, а на лівобережжі – непрохідні ліси, тому багато з
них вели партизанську боротьбу малими групами аж до приходу німців.
Якби знати наперед, що чекає кожного завтра, через рік, у кінці життя,
можна завчасно, як каже прислів’я, і солому підстелити. На щастя, того
не відає ніхто, бо стільки б з’явилося коректорів майбутнього, що
зникнув би усякий інтерес до нього. А у відсутності інтересу коріниться
занепад. Бачило ж бо наше покоління, чим закінчується тотальне
планування? Тобто, певне знаття майбутнього. Бачило. Проведено
експеримент, який не вдався. Отже, не варто наступати знову на ті самі
граблі. То чому ж раз у раз відтворюємо пройдене? Адже спіткалися з
роками революційних завірюх двадцятого століття, які упереджували наше
сьогодення один в один.
Важко уявити, що найсхіднішими теренами, де
точилися бої за участю українських повстанців, є Кубань! КОПА — або
Козача повстанська армія — аналог УПА на Кубані. Її вояки боролися
проти більшовицької влади і проти німецьких окупаційних сил. Бойова
структура — як і в УПА, привітання — «Слава Кубані! — Слава героям!».
Проте ані жінок, ані осіб російського походження в КОПА не брали. Не
брали також осіб низько освічених (межа була — не менше семи класів).
Тактика КОПА була суто партизанською, повстанці у сутичках з загонами
НКВС або міліції боронили населення станиць та аулів від більшовицького
свавілля. Вдячні кубанці давали харчі, одяг, іноді переховували в себе
поранених. Слухали роз'яснення причин боротьби за свободу Кубані. І
погоджувалися з ідеєю єднання з єдинокровною Україною.
Дмитро Карпенко-«Яструб» – символ долі українця на віражах «кривавого століття». Колишній капітан Радянської армії став героєм національного руху опору 65 років тому. В грудні 1944-го, загинув курінний Української повстанської армії Дмитро Карпенко-«Яструб», командир повстанських відділів у бою під Уневом, перший кавалер Золотого Хреста заслуги І класу. Якби не випадкова куля, «Яструб» виграв би ще не один бій. Адже воював із Червоною армією, чию тактику, організацію, сильні та слабкі боки знав як «Отче наш». І здобув він ті знання у її ж рядах, бо війна застала Дмитра Карпенка в однострої капітана ЧА. Війна «допомогла» «червоному» офіцерові зустрітися з українським національним підпіллям. Влітку 1941 року він, як і багато інших, потрапив у німецький полон. За деякий час утік із якогось провізоричного табору військовополонених на Одещині. Тікаючи, волею випадку натрапив на націоналістичних підпільників.
Його судив державний суд за спробу державного перевороту... Український суд — українського полководця. Єдиною його помилкою було те, що він цю державу захищав...
Він зовсім не скидався на авантюрника, яких рясно наплодилось в Україні у часи революції. Не був він і звичайним офіцером російської армії, який вимушено пристав до українського війська. Син сільського священика з Хотинського повіту в Бессарабії, ще юнкером Чугуївської піхотної школи зарекомендував себе свідомим українцем. Хоча, як свідчать сучасники, був більше схожий на молдаванина чи француза. За розповсюдження між юнкерами "Кобзаря" і "сепаратистські" розмови начальник Чугуївської школи пригрозив Болбочанові шибеницею, але, зважаючи на успіхи у військовій науці, залишив у школі.