Українські скарби

Четвер, 27.04.2017, 18:55

Вітаю Вас Подорожній | RSS | Чільна сторінка | Статті | Реєстрація | Вхід

Чільна сторінка » Статті » » Постаті

«Високодумні владолюбці — ви у попіл все повернете!» Людмила Старицька-Черняхівська
У березні 1930 року в Харківському оперному театрі, в тодішній столиці Радянської України, розпочався показовий судовий процес над 45 діячами української культури й науки. Їх звинуватили в належності до контрреволюційної організації ”Спілка визволення України”. На лаві підсудних була й 62-річна письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, донька засновника українського театру Михайла Старицького та племінниця композитора Миколи Лисенка.

”Ця колишня пані, що сумувала за ”громадською діяльністю”, лишившися біля ”розбитого корабля”, намагалася свій підмочений авторитет використати для контрреволюційного оброблення того літературного гуртка, що гуртувався навколо неї”, — писала в ті дні ”Літературна газета”.

”Колишня пані”, в горжетці й лорнеткою в руці, й під час слідства та процесу дозволяє собі сперечатися із прокурором. То було за два роки до Голодомору й за сім — до вакханалії репресій 1937–1938-х. Цей номер іще проходив. ”Думка про самостійну Україну була провідною думкою мого життя, і, звичайно, в міру сил моїх і можливостей, я працювала для здійснення її”, — не приховує на допиті. Ба, заявляє, що за 250 років панування Москви українці не надбали культурних цінностей, відстали від Європи.

До жодних контрреволюційних організацій не належала. Як і літературознавець академік Сергій Єфремов, історик академік Микола Слабченко, мовознавець Григорій Голоскевич, богослов Володимир Чехівський та інші, що сиділи на тій самій лаві підсудних. Бо жодної Спілки визволення України насправді не було. Радянські спецслужби вигадали її і сфабрикували справу, аби завдати показового удару старій, ще дореволюційній, українській інтелігенції.

У квітні Людмилі Старицькій-Черняхівській та її чоловікові, професорові-гістологу Київського університету Олександрові Черняхівському винесли вирок — п’ять років ув’язнення і ще три — позбавлення прав. За два місяці присуд змінять на умовний. Подружжя засилають до Сталіно — теперішнього Донецька. Там Черняхівський стає одним із засновників медичного інституту.

До Києва подружжя повертається 1935-го. Щоб вижити, Людмила три роки працює на швейній фабриці робітницею. Творів Старицької-Черняхівської не друкують. На сцені Київської опери йдуть ”Аїда”, ”Чіо-Чіо-сан”, ”Ріґолетто” в її перекладах, але дирекція вирішила не платити гонорарів репресованій письменниці. Та подає до суду й виграє.

8 січня 1938 року заарештували єдину доньку Черняхівських — письменницю й перекладачку Вероніку Черняхівську. Її як колишню дружину німецького банкіра Теодора Геккена звинувачують у шпигунстві на користь Німеччини. Батько не витримує цього удару й наступного року помирає з горя. Мати пише листи до Сталіна, Ворошилова, Калініна, комісії про помилування при Верховній Раді СРСР. Роздобувши список жіночих політізоляторів, вона надсилає туди продуктові посилки. Одна з них не повернулася із Томська. Вирішивши, що її донька перебуває там, 72-річна письменниця виїжджає до Сибіру.

Мати ніколи не дізналася, що насправді її Рони вже понад два роки не було в живих. Вероніку Черняхівську розстріляли за постановою трійки при Київському НКВД 22 вересня 1938-го. За чутками, перед убивством енкаведисти її зґвалтували.

Коли 1941 року німці підступали до Києва, Людмилу Старицьку-Черняхівську як імовірного ”пособника фашизму” заарештували й етапом відправили до Акмолінська в Казахстані. Дорогою вона померла в ешелоні. Тіло конвоїри викинули з вагона.


Батьки Людмили Старицької-Черняхівської: письменник Михайло Старицький (1840–1904) і сестра композитора Миколи Лисенка Софія (1850–1928). Одружилися, коли йому було 24 роки, їй — 14. Окрім Людмили, мали ще трьох доньок. Марія (1865–1930) була професором і заслуженою артисткою України. Оксана (1875–1942) — дитяча письменниця й перекладачка — загинула в таборі в Казахстані. Ольга померла 11-річною. Син Юрій (1880–1936) став юристом (фото із фондів Музею видатних діячів української культури)

”Ми були першими українськими дітьми”

Якось убрані в українське сестри 8-річна Людмила та старша на 3 роки Марія Старицькі гуляли в університетському Ботанічному саду, неподалік свого дому на теперішній вул. Саксаганського в Києві. Між собою розмовляли рідною мовою. Інші діти, а за ними їхні бонни й няньки, що тут прогулювалися, почали глузували з ”мужичок”.

Повернувшись додому, молодша Людмила затято мовчала. А Марія прийшла в сльозах. Михайло Старицький, звертаючись до Марії, писав так:

    Не плач, моя доле кохана,
    Шануй оченята — зірки:
    Тебе оганьбила догана,
    Образили пани бридкі;
    Із тебе сміялися знову
    На гулянці майській в гаю, —
    За одіж селянську, крайову,
    За мову питому твою....
Проте немає сумнівів, що цей вірш, написаний 1876 року, міг бути присвячений і Людмилі.

”Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку”, — писала Людмила Старицька-Черняхівська про дитинство. Дворянські родини Старицьких, Косачів, Лисенків, Антоновичів удома спілкувалися українською. Для Києва другої половини ХІХ ст. то була дивина.

Гімназисткою восьмого класу Людмила заробляє собі на життя приватними уроками. Бо батько втратив усі гроші, вклавши їх у перший професійний український театр. Разом із Лесею Українкою, її братом Михайлом Косачем, Володимиром Самійленком, Іваном Стешенком, Орестом і Євгеном Остроградськими 1889 року засновують гурток української молоді ”Плеяда”. Їхня мета — творити нову української літературу європейського рівня. Багато перекладають рідною мовою світову класику. На зібраннях, бувало, брали одне слово — наприклад ”понеділок” — і кожен про нього мусив написати оповідання, вірш або есе. Одразу ж починалися читання й обговорення, до яких приєднувалися старші з Косачів чи Старицьких.

Людмила з батьком працюють над романом-трилогією про Богдана Хмельницького, який друкують у ”Московском листке”. Згодом під двома прізвищами твір вийшов окремою книжкою у Львові та Чернівцях.

У заповіті Михайло Старицький написав: ”Виконавицею мого заповіту я залишаю свою улюблену дочку Людмилу, яка була моїм ангелом-хоронителем за мого життя і яка любить своїх сестер і брата, й вона не образить їх. Усім своїм спадкоємцям бажаю: хай подарує їм Господь тихе і спокійне життя, хай не погасне в їхніх серцях любов до своєї батьківщини, яка зігрівала мене все моє життя”.
Олеся Чуприна

Хресний шлях Людмили Старицької-Черняхівської

Служіння Україні ніколи не було для Людмили Михайлівни таким собі засобом самоствердження, задоволення власних амбіцій (до речі, саме це слово «амбіція» якось непомітно змінило забарвлення з негативного на цілком позитивний; гарний приклад — модне слово «амбітний», вживане щодо людини, проекту, наміру тощо). Ні, від початку життєвого шляху ця унікальна жінка ясно розуміла, що відданість власному народу — це свідомий вибір страждань, невдячної, важкої праці (в умовах байдужого, а то й ворожо налаштованого оточення). Проте перед очима дівчини був вражаючий приклад великого батька, приклад матері, Софії Віталіївни Лисенко, рідної сестри корифея української класичної музики Миколи Лисенка. Страшний поворот історії: спадкоємиця роду Рюриковичів (адже саме від царської родини Рюриковичів відраховували свій родовід Старицькі, принаймні, про це свідчать сімейні перекази) гине під жорнами каральної тоталітарної машини, гине у табірному спецпоїзді...

Із дитинства Людмила вільно володіла іноземними мовами: англійською, німецькою, французькою. Водночас «відчуття рідного слова» (українського!) визріло у неї дуже рано. І жодні глузування та кпини геть зрусифікованого київського дворянсько-міщанського середовища не могли залякати дівчинку.

Людмила Михайлівна зізнавалася, що по смерті батька 27 квітня 1904 року, в неї розпочалося ”життя з половиною серця”. Батько був її духовним наставником, середня донька успадкувала ледве не всі таланти Михайла Петровича, і, як і він, працювала в найрізноманітніших жанрах: драматургії, прозі, поезії, есеїстичної мемуаристики. Спадщині письменниці, м’яко кажучи, «не щастило» (злі вітри історії були нещадними до неї). Лише один приклад: декілька непересічних п’єс Людмили Старицької були свого часу втрачені (хотілося б вірити, що не назавжди), зокрема, «Право на життя», де описуються часи більшовицького вторгнення у Київ 1918 року (агресію Муравйова письменниця перечекала разом із донькою і чоловіком в льоху, бо мала вагомі підстави побоюватися за своє життя), «Перемога», «Декабристи», «Тихий вечір».

І все ж таки у розлогій творчій спадщині Людмили Старицької є твори, непідвладні часу, цькуванню, наклепам та замовчуванню (а наклепів було неймовірно багато; ось, наприклад, журналіст М. Берлін у «Літературній Україні» від 15 квітня 1930 року стверджував: «На квартирі Старицької-Черняхівської свого часу була влаштована відома вечірка, присвячена вшануванню пам’яті Петлюри. Там збирався націоналістичний «бомонд», контрреволюційна інтелігентська верхівка, що мріяла про «заснування буржуазно-демократичного ладу з парламентом, президентом», а одночасно прагнули повернути приватну власність і встановити фашистську диктатуру»). Це, передусім, історичні драми «Гетьман Дорошенко» (1911 р.) та «Іван Мазепа» (1928 р.). Народ і владоможці; свобода й кривава ціна, котру доводиться за неї платити; справжні та уявні друзі й вороги України; Руїна військово-політична і Руїна духовна — ось коло проблем, що їх торкається авторка у цих творах, котрі, сміємо стверджувати, ще належно не поціновані нашими читачами, як, утім, і театральними постановниками й критикою.

«Високодумні владолюбці — ви у попіл все повернете!» — ці слова одного з головних героїв драми «Гетьман Дорошенко» сотника Яненка пояснюють, в чому полягали причини, в чому крилося коріння страшенного лиха, що спіткало Україну в 60-х—70-х роках XVII століття — лиха Руїни. І навіть сам гетьман Дорошенко, чия висока, свята мета — «з’єднать розшарпану Україну», врятувати Вітчизну, навіть він мусить гірко вигукнути: «О горе нам, оспалим і сліпим» («оспалість» — це той гріх, що його повинне спокутувати все покоління часів Дорошенка й Мазепи). Дорошенко, великий патріот України, зазнає поразки, і це не так його гріх чи особиста провина — це трагедія цілої доби, бо «нема, нема людей! Немає в Україні заступників, Запроданці, кати керують усім, А рідні, вірні діти зрікаються отчизни!». Через це історичні драми про долю Дорошенка та Мазепи доречно було б назвати історичними трагедіями.

А проте, як і її герой Дорошенко, так і сама Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська — обидва зберігали найкращу, можливо, рису українського характеру — незламну, непохитну віру в краще майбутнє. Дорошенко у драмі, стоячи вже на порозі незворотної катастрофи, наказує музикам грати і йде у танок: «Ну ж, шпарче грай! Танцює Дорошенко... Козак вмира, але не йде на ласку». А сама Людмила Старицька під час так званого «процесу СВУ» 1930 року, перебуваючи у в’язниці (то була, по суті, репетиція майбутньої розправи) пише такий вірш:

    Бо ж і ми у кельї цій
    Бачим ще краєчок неба...
    Бачим промінь золотий...
    Ні! Журитись нам не треба.
    Глянь — межа того життя
    Ой, ой, ой, уже близенько.
    Та жалю не знаю й я —
    Бо танцює Дорошенко!.


Людмила Старицька-Черняхівська й Олександр Черняхівський з донькою Веронікою.
Київ, 1925 рік (фото із фондів Музею видатних діячів української культури)

Її тіло викинули з вагону дорогою до Казахстану

...Липень 1941 року. Німецько-нацистські війська рвуться до Дніпра й Києва, вони вже окупували значну частину України. Проте й цей трагічний перебіг подій не змусив «надпильні» органи НКВС припинити або ж хоча б послабити невтомні пошуки «ворогів народу», «прихованих шпигунів», «ворожих агентів», «таємних фашистських диверсантів» тощо. І ось, можливо, найбільш приголомшливий приклад: 20 липня 1941 року за сфальсифікованими звинуваченнями були заарештовані видатні діячі української культури — академік Агатангел Кримський (його схопили на Черкащині у власному будинку) та Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, блискучий драматург, прозаїк, мемуарист, визначний громадський діяч, донька класика вітчизняної літератури Михайла Петровича Старицького. Цій дивовижній жінці було вже 73 роки, здоров’я її було підірване важкими випробуваннями (коли згадати, що вона втратила єдину, безмежно кохану доньку Вероніку, яку розстріляли у вересні 1938 року сталінські кати, єзуїтськи сповістивши перед цим матір, що Вероніка, мовляв, жива, їй винесено вирок: «10 років без права листування» і вона відбуває строк у одному із сибірських або уральських жіночих спецтаборів; не витримавши такого удару, помер чоловік Людмили Михайлівни, Олександр Черняхівський — коли згадати все це, то йдеться воістину про «ходіння по муках»!), але ніщо не могло зупинити нелюдську репресивну машину.

У постанові про арешт Людмили Старицької, зокрема, стверджувалося таке: «Зараз Старицька-Черняхівська германофільськи налаштована, чекає на прихід німців до Києва. Разом із своєю сестрою Стешенко Оксаною та націоналістом Іринархом Черкаським (раніше заарештовувався) розробляють план своєї діяльності у так званому «Українському уряді», який, на їхню думку, створить Гітлер у Києві. Згідно з цим планом, вони візьмуть на себе керівництво культурним фронтом в Україні, все решта має бути зосереджене в руках німців». Людмила Михайлівна, яку було піддано виснажливим допитам, категорично заперечила ці звинувачення. Проте механізм знищення працював бездоганно навіть і у військовий час. Людмилу Старицьку-Черняхівську разом із групою інших репресованих (академіком Агатангелом Кримським, молодшою сестрою письменниці Оксаною Стешенко, Іринархом Черкаським, Андрієм Ярошевичем) вантажівкою вивозять до Харкова. 14 вересня 1941 року офіцер держбезпеки, дехто Кокостіков пред’явив Людмилі Михайлівні звинувачення в тому, що вона, будучи «активною українською націоналісткою, протягом ряду років провадила антирадянську націоналістичну діяльність» (знову, як і багато років до цього, і багато десятиріч по тому, карателі використовують ярлик «націоналізму!). Наступ гітлерівців на Харків стрімко розвивався, суд над обвинуваченими українськими інтелігентами відкладають (а чи цілком серйозно планувався цей суд узагалі?), заарештованих, серед них і Людмилу Михайлівну, терміново вивозять у так званому «телячому вагоні» на відстань 2500 кілометрів, у Казахстан, до Акмолінська. 73-річна письменниця не витримала знущань, принижень, холоду й голоду — дорогою вона померла...

Після війни навіть ті ж самі «чекістські» органи фактично були змушені визнати, що «справа Старицької» є, по суті, цинічною фабрикацією. Ось що записано у «постанові від 31 липня 1948 року про припинення слідства у справі № 070447 за звинуваченням Старицької-Черняхівської Людмили Іванівни» (помилка байдужого слідчого. — І. С.). «У процесі слідства ніяких даних про приналежність її до антирадянської націоналістичної організації виявлено не було, а з наближенням лінії фронту Старицька-Черняхівська з Києва була етапована для подальшого слідства вглиб Радянського Союзу. Даних про місцезнаходження Старицької-Черняхівської через родинні та інші зв’язки сьогодні не встановлено; також у справі немає матеріалів про її втечу з-під варти. Майор МГБ УРСР Тоцький». Звичайно, в МГБ були люди, які добре знали про те, що насправді сталося з Людмилою Михайлівною.

А втім, радянські тоталітарні каральні органи (як це траплялося дуже часто) добре знали, кого вони вбивають. Сталінських сатрапів абсолютно не цікавили величезні заслуги перед українською національною культурою Людмили Старицької-Черняхівської — автора досконалих історичних драм «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», «Останній сніп», повістей «Діамантовий перстень», «Жива могила», перекладів із Гейне, Рилєєва, Надсона, мемуарів «Двадцять п’ять років українського театру, «Хвилини життя Лесі Українки», «Спогади про Миколу Лисенка», «Володимир Самійленко», — так само, як і нічого для них не важило ім’я великого митця Михайла Старицького, батька мучениці. Проте цим катам, поза сумнівом, були дуже добре відомі слова Людмили Михайлівни з її промови пам’яті загиблих юнаків-героїв Крут, виголошеної у березні 1918 року: «Каїн, Іуда і большевик — три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня. Ні, і те порівняння неправдиве! Каїн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства і як безумний кинувся тікати від братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпів муки сумління і «удавився» сам. А большевик перед смертною карою, перед розстрілом одрізав носи, вуха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по голові, мов скажених собак, і тішився мукам своїх братів». Вогняні слова... Зрозуміло, що ні забути, ні пробачити таке духовні й політичні спадкоємці крутійських убивць не могли.

1868, 29 серпня — Людмила Старицька-Черняхівська народилася у Києві в сім’ї українського письменника та драматурга Михайла Старицького (1840–1904) і Софії Лисенко (1854–1928). Була другою з п’яти їхніх дітей
1884 — у газеті ”Московский листок” з’являється друком перше оповідання 16-річної Людмили
1896 — виходить заміж за лікаря й учасника українського руху Олександра Черняхівского. Був на рік молодшим за дружину
1900 — народжується донька Вероніка
1907 — пише розвідку ”Двадцять п’ять років українського театру”, починає працювати в першій українській газеті ”Рада” — завідує відділом ”По Росії”
1912 — по смерті композитора Миколи Лисенка, її дядька, очолює Київський літературно-мистецький клуб ”Родина”
1917–1919 — є членом Центральної Ради, бере участь у створенні Спілки українок, входить до складу перекладацької комісії з підготовки до друку Біблії українською мовою
1941, 20 липня — заарештована НКВД, дата смерті й місце поховання невідомі
Авторка драматичних творів ”Сапфо” (1896), ”Вертеп” (1907),”Гетьман Дорошенко” (1911), ”Іван Мазепа” (1929), повістей ”Мрія” (1893), ”Навіщо” (1896), ”Діамантовий перстень”. Перекладала українською Гейне, Надсона, Рилєєва. Залишила спогади про Миколу Лисенка, Лесю Українку, Володимира Самійленка.




Категорія: Постаті | Додав: Росава (15.02.2011) | Автор:
Переглядів: 6452 | Коментарі: 0 | Теги: свідомі українці, постаті, Старицький, українські герої, видатні особи, боротьба з більшовиками | Рейтинг: 3.0/1
Переглянути схожі матеріали







Всього коментарів: 0

Ім'я *:
Email:
Код *:

Розділи сайту



Цікаві матеріали

Бiсова Баба, або Амазонки з України
Aнтропологія: доповідь білого доктора

З книгосхову

Українські народні казки

Пошук по сайту



     

Матеріали, що спонукають до роздумів

Мапа гостей

        free counters

Статистика

Наша кнопка

             Українські скарби. Духовна культура, міфи та легенди, історія, народна медицина...
    [Отримати код кнопки]

Друзі сайту

ЗНАТИ ЩОБ РОЗУМІТИПравий Портал Донеччини ВОРОХОБНИК: портал українців Луганщини «Сонячний зайчик» – газета дитячої творчості та спілкуваннякарате-до Червоноград-Сокаль Наше-Рідне Славянский информационный каталог Слово наше рідне - слово українське Дух Волі - суспільно-політичне інтернет-виданняКняже Місто «Незборима нація» – видання історичного клубу «Холодний яр» Aгітаційно-пропагандивний ресурсІсторична Спадщина Антії-Руси-України Родинне Дерево нашої землі Рукотвори - скарбниця майстрів Мистецька крамниця Український національний інтернет-портал «Аратта. Вікно в Україну» решта наших друзів >>>

Пиши українськоюУкраїна у нас одна