Українські скарби

Мазепинський зрив зазнав невдачі через жадібність української старшини до грошей та прагнення духівництва до власної значущості.
Петро і Мазепа були фактично союзниками. Але все змінилося у березні 1707 року після наради у Жовкві. Повернувшись від царя, сивий гетьман роздратовано вигукнув: «Якби я так вірно служив Богові, як служив цареві, я дістав би найвищу нагороду. Та тут хоч би я був янголом, не дістану подяки за свою милість!» Оцінюючи постать гетьмана, треба не забувати важливий факт – гетьман Мазепа перший після Хмельницького зміг об’єднати під однією булавою терени усієї України.
Але наприкінці Північної війни всі зайняті козаками землі були знову повернуті Річі Посполитій, згідно з угодою між царем Петром та королем Августом.
Гетьмана Мазепу звинувачують у зраді Петра. Хоча насправді варто звинуватити самого Петра у зраді половини України на чолі із гетьманом, який зібрав докупи землі свого народу.

”Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку”, — писала Людмила Старицька-Черняхівська про дитинство. Дворянські родини Старицьких, Косачів, Лисенків, Антоновичів удома спілкувалися українською. Для Києва другої половини ХІХ ст. то була дивина.

З книги Юрія Хорунжого  "Шляхетні українки"
Український письменник дворянин Михайло Старицький не лишив по собі маєтків чи інакших матеріальних надбань. Зате маємо низку його романів і п'єс, які і досі тішать читача і глядача. А ще він пустив у світ, доглянув і виховав творче тріо - трьох доньок, котрі доклали своєї лепти до нашої культури.
Та ще не сказано доброго слова про молодшу Оксану, що я і спробую зробити. Фактично це перший начерк її життєпису.

Батько Івана спокійно кидав на воза п'ятипудові мішки і гнув підкови, його син робив те саме, бо вдався в батька. Міцний та сильний був рід Піддубних. Його представники брали участь у походах проти кримських татар, турків та польської шляхти... Чи не єдиним багатством, що дісталось у спадок Іванові, стало богатирське здоров'я і, що не менш важливо, прищеплені з дитинства українські чесноти – працелюбство, тверезість, любов до рідного краю і висока моральність, яка здавна вирізняла наш народ серед інших. Завдяки цим рисам характеру Іван Піддубний не раз гідно витримував екзамен на право називатись Людиною і Українцем, залишаючись вірним собі навіть у ситуаціях, коли доводилось не лише відмовлятися від традиційних для кожної знаменитості спокус, а й робити набагато важчий вибір між життям і смертю.

Кубанські козаки – прямі нащадки запорозького козацтва - завжди пам’ятали про Україну як про свою історичну батьківщину. Ще у 1917-1920 рр. кубанське козацтво змагалось за возз’єднання з історичною Батьківщиною, але і московські шовіністи, і "білі”, і "червоні” стали на заваді цьому. Навіть після перемоги більшовиків козаки на Кубані не складали зброї проти окупантів. Вони масово йшли у плавні та гірські райони, звідки можна було ефективно громити більшовиків. Сім років боровся з окупантами сотник Василь Рябокінь, козак станиці Гривенської, вояк Визвольної Кубанської Армії. З безкраїх плавнів нападав він на окупантів і громив їх. Лише восени 1925 року чекістам вдалося захопити В. Рябоконя. Того ж року його розстріляли в катеринодарській тюрмі. Козакам на Кубані сприяли зручні природні умови – на правобережжі непролазні плавні, а на лівобережжі – непрохідні ліси, тому багато з них вели партизанську боротьбу малими групами аж до приходу німців.

Якби знати наперед, що чекає кожного завтра, через рік, у кінці життя, можна завчасно, як каже прислів’я, і солому підстелити. На щастя, того не відає ніхто, бо стільки б з’явилося коректорів майбутнього, що зникнув би усякий інтерес до нього. А у відсутності інтересу коріниться занепад. Бачило ж бо наше покоління, чим закінчується тотальне планування? Тобто, певне знаття майбутнього. Бачило. Проведено експеримент, який не вдався. Отже, не варто наступати знову на ті самі граблі. То чому ж раз у раз відтворюємо пройдене? Адже спіткалися з роками революційних завірюх двадцятого століття, які упереджували наше сьогодення один в один.

Дмитро Карпенко-«Яструб» – символ долі українця на віражах «кривавого століття».
Колишній капітан Радянської армії став героєм національного руху опору 65 років тому.
В грудні 1944-го, загинув курінний Української повстанської армії Дмитро Карпенко-«Яструб», командир повстанських відділів у бою під Уневом, перший кавалер Золотого Хреста заслуги І класу. Якби не випадкова куля, «Яструб» виграв би ще не один бій. Адже воював із Червоною армією, чию тактику, організацію, сильні та слабкі боки знав як «Отче наш». І здобув він ті знання у її ж рядах, бо війна застала Дмитра Карпенка в однострої капітана ЧА.
Війна «допомогла» «червоному» офіцерові зустрітися з українським національним підпіллям. Влітку 1941 року він, як і багато інших, потрапив у німецький полон. За деякий час утік із якогось провізоричного табору військовополонених на Одещині. Тікаючи, волею випадку натрапив на націоналістичних підпільників.

Його судив державний суд за спробу державного перевороту... Український суд — українського полководця. Єдиною його помилкою було те, що він цю державу захищав...

Він зовсім не скидався на авантюрника, яких рясно наплодилось в Україні у часи революції. Не був він і звичайним офіцером російської армії, який вимушено пристав до українського війська. Син сільського священика з Хотинського повіту в Бессарабії, ще юнкером Чугуївської піхотної школи зарекомендував себе свідомим українцем. Хоча, як свідчать сучасники, був більше схожий на молдаванина чи француза. За розповсюдження між юнкерами "Кобзаря" і "сепаратистські" розмови начальник Чугуївської школи пригрозив Болбочанові шибеницею, але, зважаючи на успіхи у військовій науці, залишив у школі.