Україна, Мазепа! Два слова повні споминів для всіх, що задумуються над історією Східної Європи. Україна для більшості - це мрячний, хоч і привабливий образ, мрійлива літня ніч, з низьким похмурим небом, де розсіяні великі, ясні зорі, якийсь невиразний малюнок, на який чужинцеві важко наложити рамки часу простору.
У західноевропейській літературі Мазепа, завдяки романтичній поезії, залишився лєгендовим героєм, такою самою нереальною появою, як і країна, що його видала: - вродливий юнак, напівголий, прив'язаний до розгнузданого дикого коня, що мчить у божевільому розгоні, цькованим маревом, через степову тирсу назустріч таємничому призначенню. Чи Мазепа є тут плодом уяви, маревом? Навіть і цим ні, а тільки динамічим жестом. А проте до якої лєгенди зростає така пригода!
Україна була тоді заборолом хритіянства проти татар і бусурменів. Її вольні сини, козаки, були останніми лицарями, закоханими в мріях і воєнних пригодах, що нестримно й невпинно перемірювали верхом простір отоманської имперії, визволювали невільників і стримували турецькі наїзди. На своїх легких чайках вони глузували собі з тяжких галєр і, шигнувши стрілою через Чорне море, появлялися нежданно на берегах Константинополя. Українське козацтво було визнане державами - приймало в себе послів від цісаря, від фрацузьких і шведських королів.
У добі, від якої починається наше оповідання, приблизно від 1650 р., Україна із буйної, плодючої країни перемінилася в пустелю. Воєнна хуртовина зруйнувала її, зрівняла зі землею сотні міст і сіл, винищила населення. Скрізь горіли костри... догорали... Український нарід визнав над собою суверенність польського короля. Це панування сподівався він перенести легко, бо козаки були в той час єдиною силою, що могла охоронити польську державу перед наїздами турків і татар. Польські королі, може, були би пішли на уступки, якби могли були вести самостійну політику. Та вони мали за собою свою шляхту, хапку на плодючі землі багатої України, і римську церкву, що відмовляла козакам права залишатись вірними православній вірі. Коли податкові драчки шляхтичів переходили межі і коли релігійні переслідування ставали нестерпні, тоді український нарід бунтувався проти шляхти, а за цим появлялися костри, на яких гинули провідники поневоленого народу - найкращий квіт козацького лицарства.
Два роки раніше один із таких героїв Богдан Хмальницький підняв усе козацтво, селян, шляхту й духовенство проти шляхотського гнету. Польща стояла вже над пропастю. Козаки розбили королівське військо під Жовтими Водами, а під Корсунем Хмельницький узяв у полон Миколу Потоцького, переможця з-під Кумейок і Боравиці. Хмельницький рушив на Волинь і Галичину, а після облоги Львова посунувся аж під Замостя та соймові накинув вибір короля, брата Владислава ІV, що був ієзуїтом і кардиналом.
Проте не використав як слід своєї перемоги і не переслідував Польщі сам Договір, підписаний ним у 1649-му, признавав у дійсності козацьку Україну як автономну державу під далекою суверенністю свого давнього противника. Сам Хмельницький задовольнився становищем гетьмана.
Перемога ця не рішила справи. У 1651 р. війна почалася наново. Хмельницький, зраджений татарами - своїми союзниками, зазнав рішучої невдачі в битві під Жванцем. Побитий, самотній гетьман мусив шукати допомоги у природної опікунки всіх православних - Москви, якої суверенність визнав згодом у переяславському договорі. У замазаній історичній картині тієї метушливої доби можна добачити кілька широких, простих ліній. Україна, між зростаючою силою Москви та несупокійною Польщею, змагала - повторім тут славні слова Вольтера - завсіди до вольности. Богдан Хмельницький пробував скинути із себе шляхотське ярмо, але не зміг визволитися від впливів Москви. Мазепа, що жив усе життя ідеєю визволення свого краю та народу, остаточно таки підняв зброю проти Москви. Хмельницький і Мазепа - у цих двох іменах з'ясована новіша історія України.
* * * * * * * Мазепа вродився в Мазепинцях, на шляхотськім хуторі Київщини, недалеко Білої Церкви, який польський король Жигмонт Август надав у 1592 р. шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колєдинському зі славного роду Курчів. Батько Мазепи займав визначу посаду в окрузі Білої Церкви; його мати походила теж із великої української рідні Мокевських. Вони мали двоє дітей: доньку Олесю й сина Івана, майбутнього гетьмана. Дата народин Мазепи непевна; догадуємося, що це приблизно 1640 рік. Щодо його дитячих літ, то теж мусимо задовольнитися здогадами. Зате уявою можна легко змалювати собі ту наскрізь епічну атмосферу, в якій він зростав у добі невпинних боїв козаків із Польщею. Ще змалку мусив він навчитися їздити верхи, володіти шаблюкою та засвоїти собі всі ті військові вправи, які непевно вабили нащадка козаків. А при цьому він не занедбував своєї освіти. Адже належав до інтелігентної рідні, де наука була завжди в пошанівку. Вплив його мами, Марії, що була жінкою освіченою, сміливою і свідомою патріоткою, заважив на ньому, й був це єдиний вплив, до якого признавалася така таємна й незбагненнна індивідуальність. Мати вислала його на студії до Київа, де тодішні школи були славні на весь европейський Схід. Вчили там професори, що кінчали свої студії на Заході, а оснував київський митрополит Петро Могила, давній учень Єзуїтської Колєгії "Ля Флєш", звідки запозичив методи навчання.
Мазепа студіює три роки реторику та латину. Цицерон, Тит, Лівій і Тацит стають його улюбленими авторами, і їхня мова та гармонійний стиль залишаться для нього зразками ти чаруватимуть його все життя. Мазепа добре володів пером, у хвилинах дозвілля писав вірші й цікавився всіма родами літературної творчости. Коли скінчив студії і вернувся до рідної хати, батько, що мріяв про велику карієру для свого сина, вислав його як пажа на двір польського короля Яна Казиміра. Молодець умів з'єднати собі короля миттю. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей; аж до пізньої старости зберіг тайну привабливости; королі, князі, жіноцтво, вояки, козаки, навіть духовні не вміли боротися перед його дивною силою полонювати серця.
Ян Казимір, син Жигмонта ІІІ та Констанції австрійської, провів усю свою молодість у боях проти Франції під еспанським прапором. Коли попав у полон, його зачинили на приказ Рішеліє у Венсенському замку, звідкіля випустили нелегко, аж після настирливих прохань його брата польського короля Владислава IV. У 1643 р. ві надягнув на себе чернечу рясу, пробув рік у Італії як єзуїт, а чотири роки пізніше став кардиналом. Після смерти брата його покликали на польський престол і він оженився зі своєю братовою, Марією Людвикою Гонзага, до якої колись зітхав так ніжно на французькім дворі нещасний *Сен-Марс. *Сен-Марс - фаворит Людовика ХІІІ, загинув на шафоті, бо конспірував проти Рішеліє.
Новий польський король був у надто близьких взаєминах із західньою цивілізацією, щоби не піддержувати з нею надалі зв'язків із практичних оглядів. Мав звичку висилати щороку на чужину трьох талановитих молодців шляхотського походженя, щоби вони доповнювали свою освіту. Мазепа попав також між цих вибранців. Він оглянув Німеччину, Францію, та Італію, спрагнений так само, як пізніше Петро Великий, на все поглянути власним оком та все зрозуміти; врешті-решт почав знайомитися з політикою і вернувся з чужини як людина світового знання та оглади.
У 1659 р. бачимо його на дворі Яна Казиміра у більших ласках, ніж коли-небудь. Тим часом події міжнародньої політики надали небавком зовсім інший напрям його бурхливій долі.
Згода України з Польщею не трівала довго. Ще раз справдилася відома козацька прповідка: "Доки Дніпро тече..."
Шляхта не могла зректися своїх іллюзій, і між давніми противниками вибухла нова війна. Цим разом Україна, що мусіла наблизитися до молодої православної Москви, не мала щастя. Тоді Як Казимир опинився в поважних клопотах: Польща мала з усіх боків ворогів, на неї наступала Швеція, Браденбург, Трансильванія, Москва та Україна, а навіть одна частина збунтованих польських магнатів звернулася проти неї. Ян Казимир бачив уже свій кінець. Мазепа помагав йому всіма силами. Король доручав йому кілька разів нелегкі діпльоматичні місії на Україні, й він умів завсіди виконати їх удатно.
Але Мазепа був українцем і польські магнати не могли йому вибачити ні його походження, і його успіхів. У 1661 р. Польща зазнала нової *фронди (*Бунт франц.шляхти проти Анни австрійської, себто бунт шляхти). Магнати, збунтовані проти короівської влади, створили, як це було в них у звичаю, нову Конфедерацію. Під час одної із своїх подорожей Мазепа мав нагоду ствердити підлу поведінку одного з шляхтичів, Пасека, що був королівським прибічником.
Пасек, паливода із письменницьким хистом, фанатичний, брутальний і жорстокий, дивним жартом долі обезсмертив своє немилосердне перо саме завдяки тому Мазепі, якого він хотів знеславити на віки вічні.
Як Казимир, якому Мазепа розкрив очі, наказав арештувати Пасека, але цей великий крутій умів викрутитися і присягнув досмертну помсту Мазепі. Оба вони зустрілися рік пізніше в королівських передпокоях. Пасек п'яний, а може, тільки прикинувшись нетверезим, виганьбив Мазепу. Цей замахнувся на нього шаблюкою, а такий жест у королівській палаті вважали злочином. Мазепі занадто сильно заздрили придворні, щоби могли бути справедливими свідками інциденту; крім цього, ві був козак і Ян Казимир, людина слабкої волі, не завагався, коли треба було жертвувати Мазепою, щоби задовольнити апетити своєї шляхти. Мазепа втратив становище.
Та й ця невдача Мазепи не наситила помсти Пасека. Цей гуляка, що мав на совісті не одне теме дільце, мав - як це не дивно! - добре перо. Він залишив по собі "Спомини", які нележать до найживіших творів польської літератури, написані з діявольським темпераментом, багатою, різкою й живою мовою, стилем блискучого полєміста та майстра шпади. Легко зрозуміти, що він хотів добре відплатитися Мазепі за підозріння, кинене на його чесність, за яке він міг відпокутувати в'язницею.
Тому-то Пасек вигадав у своїх "Споминах" славу лєгенду про розгнузданого коня, що на перший погляд осліплювала своєю плястикою, а в дійсності, як більшість поетичних образів, надто далека від правди своєю ефектовною уявою. Лєгенда ця каже, що Мазепа мав любку - жінку значного польського магната; коли ошуканий чоловік дізнався про це, наказав своїй службі зловити винуватця, прив'язати його нагого до дикого коня і пустити степом, що аж із Польщі помчав із ним в Україну. Пасек у ролі оборонця чесности так захопився власною уявою, що вигукнув: "Бачиш, Мазепо, до чого доводить підлога та чужоложство! Тьфу! Чи шляхтич може бути брехуном і злодієм?"
Хоча ця вся вигадка була неімовірна - і ледве чи треба доказувати, що в дійсності така подія неможлива - люди чомусь не ставилися до неї скептично. Пасек, вийшовши із дуже реального та автентичного факту, що Мазепа користувався успіхом серед жіноцтва, хотів вкрити свого ворога тавром ганьби. Але придумана ним історія була в усіх подробицях занадто гарна й мала свою привабу: маса схопила її і перетворила в епопею, а поети, малярі та музики - Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст - покористувалися нею і звеличали її героя, що зріс до величини символу. Чи Едгар Кене не порівняв раз нещасливої Франції до замученого Мазепи, перед яким простягалася славна майбутність?
Та вернімося до історичних фактів. Мазепа віддалився від Польщі не з приводу якоїсь жінки. Його суперечка з Пасеком була для нього доказом, що він не може числити не дружбу Яна Казимира, дарма що цей уважав його своїм довіреним; це вразило його горду душу. Невдача пригадала йому рідий край. Він зрозумів тоді, що Україна - це досить широке поле для його діяльности, для його могутнього темпераменту і для його мрій, спрагених влади та володіння. Невдячність чужинця розбудила в його враженій душі патріотичні почування, досі невиразні. В 1663 р. Мазепа входить у політичне життя України.
Ян Казимир перейшов вдруге Дніпро і йшов війною на Україну. Мазепа належав до його дружини. Коли двір польського короля зупинився в Білій Церкві, Мазепа покинув його і поїхав на хутір свого батька до Мазепинець.
Саме тоді на Україну споглядали заздрим оком три могутні суперники: Варшава, Москва й Константинопіль. Кожа з цих держав мала там свою партію і свого гетьмана. Найславніший був Петро Дорошенко, що мріяв з'єднати Україну, що була під Польщею, в одну державу під нормальною опікою султана. Цей дужий й суворий вояка належить до ряду великих українських патріотів, обезсмертнених народними піснями. І на Заході знали цього страшного козака; французькі "La Gazette" та "Le Mercure" оповідали подрібно, як Дорошенко, союзник турків, перемінив Польщу в пустиню; його портрети продавали в Парижі, Льондоні та Гамбурзі...
До нього прийшов Мазепа. Ведений певним інстинктом і маючи вже деякий досвід, придбаний на польськім дворі, пильний, зручний, елєгантний та освічений, він зробив негайно карієру: спершу призначили його командантом гетьманської гвардії, а хутко потім дійшов він до почести генерального писаря, себто провідника всієї діпльоматії у козацькій державі.
У тій добі свого життя він переходить чимало любовних пригод; знаємо, що в своїй молодості, повній розквіту та перемог, мав ві довкола себе чимало гарних жінок, яких іменя до нас не дійшли. Із матеріальних оглядів жениться він із богатою вдовою, яка хутко після цього сходить із світа, залишаючи йому велике майно.
Новий генеральний писар Дорошенка ввійшов до доброї школи, де міг прегарно розвинути свій незрівнянний вроджений діпльоматичний хист. Він мусить виступати як посередник у переговорах з усією Европою: ладити між султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем і бранденбурським елєктором. Сам Людовик XIV пробував нав'язати зносини з Дорошенком через свого варшавського амбасадора на те, щоби дістати від нього допомогу - корпус для боротьби проти цісарської армії.
Всі землі на правім березі Дніпра заявилися за прапором Дорошенка; Лівобережжя визнало Москву, якої представиком був гетьман Самойлович, бідний попівський син. Українські патріоти мріяли про велику Козацьку Державу, що охопила би всі землі, які опинилися під владою обох цих гетьманів. Із тією метою не раз починалися переговори між Дорошенком і Самойловичем; Мазепа брав у них участь у 1674 р. і вперше зустрівся із московськими боярами.
Україна переживала тоді страшні дні: турки, поляки, татари і москалі йшли війною на її землі. Південні та західні землі, колись такі бааті та родючі, перемінились у пустиню. Тодішній літописець, Величко, так описує цей стан із сумом: "Багато міст і замків опустілих, зруйнованих; вали, які люди вибудували з такою затратою сил, стали тепер захистом для диких звірів; в їхніх гордих колись мурах ховаються нині тільки вужі та ящірки... Поля пусті, ліси, озера та очерети вкриває мох... На всіх дорогах біліють купи висушених людських черепів..."
Не один патріот разом із кобзарями плакав над руїною рідного краю, знав причину лиха, бачив домашні чвари, чужинців, що постійно встрявали у внутрішню політику, та найкращі рідні сили розсіяні... Уривок з книги Рене Мартеля та Ілька Борщака "Іван Мазепа" (за виданням 1933 року).
Серед найталановитіших і найоб’єктивніших життєписів Івана Мазепи є широко відома за кордоном документальна повість двох авторів – українського історика І.Борщака (емігранта з 1919р.) та французького історика і публіциста Рене Мартеля. Борщак, Ілько. Іван Мазепа : Життя й пориви великого гетьмана / Борщак, Ілько, Мартель, Рене ; Пер. з фр. М.Рудницького. - К.: Рад. письменник, 1991. - 316 с.
Переглянути схожі матеріали 
З книгосхову
Пошук по сайту
