Українські скарби

Інформаційним "містком", що зв'язав Україну з державами Заходу, стала, однак, не Литва, а Польща, де в 1517 р. з нагоди шлюбу Cигізмунда І з Боною Сфорца був надрукований "Трактат про дві Сармати краківського каноника Матвія Мєховського. Назва твору пояснюється традиційним для того часу сприйняттям наявних етногеографічних реалій крізь призму античних алюзій. Як справедливо відзначив Д. Наливайко, "незвичайно високий авторитет античності, органічно вла­стивий Відродженню, і той факт, що південь Східної Європи входи до античної ойкумени і описувався греко-римськими вченими та письменниками, породжував у гуманістів XV-XVI ст. спокусу в пізнанні й висвітленні названого регіону спертися на класичну спадщину, на античні авторитети. Звідси у них, зокрема, звернення до безнадійно застарілої античної ономастики півдня Східної Європи й прагнення її реставрувати... Зрозуміла річ, це була ілюзорна установка гуманістів

Відродження, яка не могла дати продуктивних наслідків у пізнанні сучасної Східної Європи; більше того, в деяких випадках вона при­зводила до затуманення і своєрідної містифікації реальностей життя тогочасної України".

Найпоказовішою щодо цього є "скіфська подорож" видатного італійського гуманіста Помпонія Лета, під час якої він дістався берегів Дніпра й Чорного моря. У своєму описі цієї мандрівки, здійсненої в 14/9-1480 рр., він, за словами того ж Д.Наливайка, "ніби не помічає тієї обставини, що від Вергілія й Овідія його віддаляють півтори тися­чі років... В його викладах реальність тогочасної України пробивається крізь густу пелену застарілих античних уявлень і ремінісценції".

^Описуючи свої враження, Помпоній Лет широко вдавався до скіфської" та "сарматської" термінології, почерпнутої з творів Геродота й Птолемея. "Сарматією він називав землі між Одером і Дніпром, "теперішніми сарматами" — поляків і литовців, а "скіфами" — русинів. Саме скіфську мову він вважав найпоширенішою в межах Сарматії на противагу мало розповсюдженій летонській (литовській — авт.). Спостерігаючи за життям "скіфів", Помпоній Лет зауважив, що основним їхнім заняттям є землеробство — вирощування пшениці, жита, проса й вівса; втім, правдивість його спостережень зводиться нанівець твердженнями, що врожай збирають у жовтні, а з зерна роб­лять не хліб, а лише борошняну затірку, хоч останнє й викликає в пам'яті літописну легенду про борошняний кисіль, який врятував від облоги білгородців у 997 р. Нагадаємо, що тоді, послухавшись мудро­го старця, мешканці Білгорода вкопали в землю діжки з киселем і медом, завдяки чому й переконали печенігів, що "имєют корм от зємли". Безумовно, не варто доводити апокрифічність цього сюжету, проте симптоматично, що й Помпоній Лет не проминув згадати про мед як елемент "скіфського" способу життя: "Різних медів у них стільки ж, скільки різних вин на Заході".

На відміну від Помпонія Лета, котрий у своїх візіях України спирався головно на Геродота, М.Мєховський віддавав перевагу Птолемеєвій "Географії" з її уявленням про південь Східної Європи як Євро­пейську Сарматію, що відділяється від Азійської Танаїсом (Доном). З другого боку, він спирався не на власні враження, а на оповіді сучас­ників. Звідси — наявні в його творі помилки (й серед них такі кричущі, як твердження, що Волга впадає в Чорне море, а Південний Буг — притока Дніпра), а також елементи гіперболізації, що пишно розцвіли в пізніших описах України: "Це дуже родючий край, багатий хлібом і медом. Хоч там дуже недбало обробляють землю, орють мало й негли­боко, а сіють поверху, пшениця там родить три роки поспіль тільки тому, що під час жнив певну кількість зерен розсипають по землі, щоб вони зійшли наступного року без обробки й оранки поля. Трава на па­совищах росте там так швидко й щедро, що за три дні виростає біль­ше сажня, а за більший час окутує й ховає плуг, забутий в полі".

Твір Мєховського був із недовірою зустрінутий у Західній Європі, хоч і пожвавив інтерес до східнослов'янських земель. "Трактат..." настільки зацікавив відомого банкіра й підприємця Якоба Фуггера, що він ініціював його переклад з латини на німецьку мову, здійснений теологом И.Екком.

Обидві мовні версії "Трактату..." були в багажі австрійського ди­пломата Сигізмунда Герберштейна, котрий двічі — у 1517 і 1526 рр.-побував у Московській державі. У надрукованих ним 1549 р. "Запис­ках про Московію" він часто полемізував з Мєховським, а подеколи — уточнював його дані. Звісно, ці описи України були такими ж "заочни­ми", як і описи Мєховського; по суті ж, він обмежився короткими нотатками про козаків-"черкасів", Сіверщину та Волинь, мешканців котрої назвав найвойовничішими з-поміж усіх жителів Литовської держави, а також подав досить уривчасту інформацію про Київ.

Цей опис міста був не першим у західноєвропейській україніці. Ще в 1474 р., через кілька років після утвердження в Києві Гаштольда, тут побував венеціанський посол до персидського шаха Амброджіо Контаріні. Як гість "Пан-Мартіна" (так названий Гаштольд у щоден­нику італійця), він отримав від нього харч та помешкання (останнє, щоправда, "жалюгідне, як і всі інші в тому краї"). На італійця приємне враження справили гостинність і запопадливість Гаштольда, якому він віддячив, подарувавши при розставанні німецького інохідця. Але сам Київ аж ніяк не вразив Контаріні — хіба що достаток у місті хліба та м'яса, а також звичка його мешканців гаяти час у шинках (П.Клепатський силкувався виправдати це забороною палити світло в оселях горо­дян, котрим не залишалося іншої втіхи, як піти до шинка для друж­ньої бесіди"). З архітектурних споруд він відзначив лише замок на Киселівці — "весь дерев'яний", як і решта будівель, бачених ним у Жи­томирі й Луцьку. Ця згадка про луцьку фортецю як дерев'яну виказує неуважність італійця; взагалі, під час своєї мандрівки він, здається, понад усе опікувався власною безпекою й тому, перебуваючи у Кафі, практично не виходив на двір. Можливо, так само «усамітнено» Кон­таріні жив і в Києві, інакше важко пояснити, чому він жодним словом не обмовився про верхнє місто, величні руїни якого (рештки майже 300 церков) згадав у своїй "Історії Польщі' його сучасник — польсь­кий історіограф Ян Длугош. Не забув про них і М.Мєховський, нама­лювавши сумну картину занепаду верхнього Києва, де давні церкви "стоять і досі в полі серед терена и чагарника в запустінні як пр тулок для звірів", і тільки Успенський та Михайлівський собори зберегли рештки позолоти на маківках.

Герберштейн, чиїм інформатором був син Мартіна Гаштольда, литовський канцлер (і до всього — володар Любеча) Альбрехт Гаш-тольд, також віддав належне славній минувшині «давньої столиці Русі» , відзначивши, що "пишність та істинно царствена велич цього міста помітні в його руїнах". Згадав він і про печери, де у гробовцях зберігаються незотлілі людські тіла. І хоч нижче він зупинився на особ­ливостях купецького побуту в Києві*, саме перша частина його опису надалі широко репродукувалась у різноманітних історичних і гео­графічних творах XVI-XVIІ ст.; при цьому доповнювалась і прикра­шалась лише інформація про київські печери, що нібито простягаються на 80 миль (О.Гванїні) чи навіть сягають Великого Новгорода (Ст.Сарницький). Подеколи ж одночасно компілювалися праці Мєховського та Герберштейна — й тоді поставав "синтетичний' образ "головного міста русинів, тепер зруйнованого: там серед кущів,тернів та сосен видніються руїни та залишки будівель, колишніх палаців королів та принців, святих храмів і монастирів; ці скорботні руїни видно також по навколишніх горах. Там ще багато печер, вирізаних у скелях, де можна побачити великі гробниці, а в них тіла, які ще не зовсім розсипалися" (А.Теве).

Знаходилося місце і для античних ремінісценцій. Матвій Стрийковський у своїй "Хроніці польській, литовській, жмудській та всієї Русі" (1582 р,), покликаючись на Длугоша і Мєховського, зауважу­вав, що "рештки вулиць, ринків, монастирів і церков (тільки їх було колись 300) нині є єдиними свідками славної минувшини й вельмож­ності київської; тож кожний русин, споглядаючи їх, може бідкатись, разом з Енеєм і Пантусом, словами Вергілія: "Була Троя, був Ілюн і слава троянців безмежна". Водночас — щоб його не зрозуміли бук­вально — він називав божевільним твердження, нібито Троя була там, де тепер Київ... оскільки Троя знаходилася над морем в Азії, де я й сам побував у 1574 р.

Як уже відзначалося, людиною, яка несамохіть дала життя розкри­тикованій Стрийковським теорії, був Михалон Литвин, автор написа­ного близько 1550 р. трактату "Про норови татар, литовців і москвитян". Гадають, що під цим псевдонімом оприлюднив свій твір литовець Венцеслав Миколайович, секретар великокняжої канцелярії, котрий, виконуючи завдання "господаря", не раз мандрував_ східноєвропейсь­кими обширами. Це надає його свідченням неабиякої ваги, хоч і не слід забувати, що праця Литвина становить не документальну оповідь, а політичний памфлет — тож наявні в ній відомості подеколи не зрозу­мілі поза контекстом сповідуваних автором ідей.

Це, насамперед, стосується його даних щодо кримських татар, пе­ретворених Литвином на об'єкт ідеалізації. Таким же ідеалізованим є й образ українських земель — власне, Подніпров'я, де "Борисфен пли­не медом і молоком". Щоправда, цю біблійну метафору Литвин супро­воджує прагматичним коментарем: за його словами, татари звуть так Дніпро тому, що "у верхів'ях він тече місцями лісистими й медоносни­ми, а в пониззі - степами, придатними для випасу худоби, й відтак дає місцевим жителям удосталь молока та меду . У решті ж випадків авторові явно забракло почуття міри — чого варте, наприклад, тверд­ження, що кожний селянин щороку вбиває по тисячі сайгаків під час їхніх сезонних міграцій, а на зубрів та оленів полюють лише заради їхньої шкіри, викидаючи майже все м'ясо. Відстань між даними Литви­на та їх фактичною основою добре характеризує його опис рибної ловлі на "золотій" Прип'яті (званій так за її природні багатства), у гирлі р.Тур**: у березні "вона наповнюється такою безліччю риби, що спис, кинутий в її гущу, застряває й не падає, ніби його встромили в зем­лю — так густо йде риба. Я й сам би цьому не повірив, якби не бачив багато разів, як звідти безупинно вичерпують рибу й наповнюють нею щоденно близько тисячі возів чужоземних купців, котрі щороку з'їжджаються туди". Ця картина, від якої стискається серце сучасно­го рибалки, різко контрастує з даними ревізії 1552 р., згідно з котрими в Турі виловлювали 150-200 кг риби, та й то не щороку.

Більшою зваженістю відзначаються свідчення Литвина про роль Подніпров'я в транзитній торгівлі між Північно-Східною Руссю та країнами Сходу. За його словами, "Київ наповнений чужоземними товарами, бо немає відомішого, коротшого і надійнішого шляху, ніж стародавня і загальновідома в усіх своїх звивинах дорога, що веде з чор­номорського порту, тобто з міста Кафи, через Таврійські ворота до Таванської переправи на Борисфені, а звідти через степи — до Києва; по ній з Азії, Персії, Індії, Аравії, Сірії везуть на північ у Москву, Псков, Новгород, Швецію і Данію дорогоцінне каміння, шовк і золоте ткання, ладан, фіміам, шафран, перець та інші пахощі. Чужоземні купці, які часто мандрують цією дорогою, збираються у валки до ти­сячі чоловік, звані караванами, із багатьма навантаженими візками і нав'юченими верблюдами". Завдяки цій торгівлі "київські намісники, відкупники, купці, міняйли, власники човнів, візниці, провідники, кор­чмарі постійно збагачуються, і досі ще ні москвитин, ні турок, ні та­тарин на це не скаржились. Каравани приносять вигоду киянам і тоді, коли, простуючи через непрохідні степи, гинуть у зимову негоду під сніговими заметами. Тому трапляється, що в непоказних київських хижах, втім, переповнених плодами, овочами, медом, м'ясом і рибою, з'являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі в такій кількості, що я й сам, бувало, бачив там шовк, дешевший за полотно у Вільно, а перець, дешевший за сіль". Про зв'язок Києва з країнами Сходу свідчить і його тюркська на­зва — "Манкермен" ("велике місто"), котра, поряд з його оригіналь­ним іменням, активно побутувала в Ху-Хуі ст. Перекручена в той чи інший спосіб, вона навіть з'явилась у працях західноєвропейських кар­тографів XV ст. — фра Мауро ("Маккармі") й Миколая Кузанськго ("Магроман"); цікаво, що цей топонім наносився на мапи поруч із Києвом, позначеним як "Кіовія", "Кіо", десь у районі Черкас; так своєрідно було "узгоджено" східну назву Києва з давньою, тра­диційною, знаною в Європі впродовж століть. Щоправда, збереглися також мапи, де Київ фігурує як місто прикордонне Монагроман"; тотожність цих двох назв була очевидною і для Контаріні, котрий 1 травня 1474 р. занотував у своєму щоденнику: "В'їхали ми у місто Київ, або Магроман".

Повертаючись до Литвина, слід зауважити, що, описуючи Київ, він обмежився короткою згадкою про його "величні церкви" й Печерський монастир; тож, щоб компенсувати цей брак інформації, гадаємо, варто на­вести розлогі описи Києва, які сягають, щоправда, самого кінця XVI ст.

Один із них належить Мартінові Груневегу — уродженцю Гдансь­ка, котрий юнаком у складі групи львівських купців був переїздом у Києві в жовтні 1584 р. По двадцяти роках він описав цю подорож у мемуарах, цінних не тільки своєю ґрунтовністю, а й замальовками на берегах рукопису, що дозволяють реконструювати загальний вигляд Києва й окремих його частин та будівель.

За спогадами Груневега, забудова Києва в цей період була досить хаотичною. "Тут. у Києві, — писав він, — йдеш між дерев'яними будівлями і парканами, неначе у багатолюдному селі, покрученими, нерегулярними вулицями. Кожен двір має власний великий садок, город і багато будівель для худоби та людей. Все це розкидане тут і там, неначе гониться одно за другим. Кожен дім має свою лазню... розміром як мала кімната. Вони палять у них майже щодня... Паркани при будинках гарно збиті зі стоячих дощок. І все місто, хоч і дерев'яне, добре забудоване. Лише зрідка трапляються приміщення з кахлевими грубками. Будинки криті гонтами, які вдвічі більші, ніж гонти у Польщі, — слушніше їх було б називати дошками".

За Груневегом, нижнє місто, що "лежить у глибокій долині", має форму трикутника і не оточено муром — з двох боків воно захищене горами, а з третього, вздовж Дніпра, "має замість муру паркани городів". У нижньому місті розташовані ринок, крамниці, гостиний двір для купців. "На ринку стоїть Богородична церква (Богородиці Пирогощі — авт.), мурована, але мала й стара, до того ж у кількох місцях пошкоджена (мабуть, під час пожежі). Вона крита гонтами і має по­середині баню з доіуок, грецького зразка. її дзвіниця також дерев’яна .

"Над містом, — веде далі Груневег, — на високій горі (сучасна Замкова, чи Киселівка — авт.) лежить замок, великий, але поганої будови, з дерева, обмазаного глиною ... Від замку до Дніпра простя­глася далі гора дещо вища (сучасна Старокиївська — авт.)... На вищій горі є широка рівнина". З розташованих тут будівель найбільше вра­ження на Груневега справив Софійський собор — символ колишньої величі Києва. На його думку, цю "гарну велику церкву за прикладом і назвою Св. Софії константинопольської" спорудив князь Володи­мир. "За своєю формою київська подібна до константинопольської, хоч не за розмірами, красою чи коштовністю... Теперішнього часу церква стоїть на пустому місці, далеко від людей, і ми не знали, як туди увійти. На мій погляд, пощадили цю церкву під час воєн не лише хри­стияни, а й татари, бо вона стоять ще ціла і там їхнє духівництво в певний час проводить богослужіння. Довкола протікає туди дощ. Там завалилося не що інше, а тільки змурована навколо церкви галерея, над якою йде ще одна галерея. Двері не мають замків — тільки забиті пога­ними дошками. На щастя, ми знайшли діру, де випала частина муру. Через неї ми вийшли на верхню галерею, з якої ще там і тут стоять цілі частини, і з них можна уявити, який був вигляд церкви, коли вона була цілою. Константинопольська церква не має такої зовнішньої га­лереї, можливо, що її зруйнували турки. З цієї галереї можна пройти до галереї у церкві, яка кінчається при вівтарі таким самим способом, як у Константинополі.., за винятком того, що колони, у зв'язку з браком матеріалу, збудовано лише з цегли... З зовнішньої галереї до цієї внутрішньої ведуть троє дверей посередині, з однієї сторони. Вони в церкві з чотирьох боків викладені були мармуровим каменем. Поза тим не видно в церкві більше мармуру. Тільки ще в усіх чотирь­ох кутках церкви є круглі вежі з гвинтовими сходами, вони викладені гарними плитками з червоного мармуру, але жорсткою, неполірованого (овруцького шиферу — авт.). Ці плитки, які досить великі, тяг­нуть люди на кладовища і прикрашають ними могили. Поза тим внутрішня галерея викладена цеглою, але дуже майстерно, гарними старофранкськими узорами. Зовнішня галерея в такому поганому стані, що рештки хідника прогинаються аж на вулиці. Але внизу церк­ва майстерно викладена різнобарвним глазурованим камінням. Четве­ро згаданих гвинтових сходів, здається мені, вели на непокриту гале­рею, чи, як це по-іншому зветься, на плаский дах, який був над зовніш­ньою галереєю (так зване гульбище — авт.). На ньому, мабуть, люди ходили собі для забави. Всередині церква ще стоїть непорушна, всюди коштовно розмальована і щедро позолочена. Там, де високий вівтар, на стіні є образ Марії, майже такої висоти, як уся церква. Виглядає він таким новим, мовбито зроблений сьогодні. Під образом є вівтар з дерев'яним дашком на чотирьох стовпах, щоб із галереї не можна було вільно туди дивитися. З цього можна зробити висновок, що так само було і в константинопольській Софії. З-перед вівтаря вже забра­ли небесні врата до іншої церкви, але залишили там дві гарні великі ікони. Народній зображено Спаса, на другій Богородицю, за грецьким звичаєм. їх, через великі розміри, нелегко було б забрати до іншої церк­ви. Що дивно, то це те, що на всіх склепіннях цієї церкви є керамічні глечики (так звані голосники, що поліпшували акустику храма — авт.). Спершу на склепінні є шар цегли... відразу на ньому встановле­но глечики горлом вниз, з'єднані вапном. Глечики білі й тверді, в усьо­му подібні до звичайних глечиків, що коли один глечик взяти зі склепін­ня, то можна на його місце встановити інший. Баня посередині церк­ви ще має хрест і вкрита свинцем, в інших місцях свинець забрано і за­мість нього зроблено покрівлю з дощок. Над великими церковними две­рима (зі сторони спуску) вміщено великий зелений камінь, подібний до дзеркала. Про нього в народі є дивна легенда, а саме, що у цьому дзеркалі видно те, що вважалося таємним, і про це розповідають різні історії Наявність у соборі численних мозаїчних зображень із смальти Груневег пояснює тим, що "у цьому краю немає мармуру, порфіру й алебастру, і привезти їх неможливо без нечувано великих витрат, тому прикрасили цю церкву за допомогою^ майстерних грецьких гончарів гарними глазурованими камінчиками .

Як порівняти з докладним описом Софійського собору, дані Груне-вега про інші споруди верхнього міста досить скупі, а часом — і леген­дарні. Все ж із його записок ми дізнаємося про те, що наприкінці XVI ст. поруч із Св. Софією стояли рештки п яги церков; "Золоті Ворота ще стоять" і, попри руйнацію, над ними збереглась надбрамна церква. Вціліла й позолота бані Михайлівського собору — хоча "краї даху навколо свинцеві .

Побував Груневег і в Печерському монастирі: "бід брами, яка зму­рована під каплицею (тобто від Троїцької надбрамної церкви — авт.), ми зійшли з коней і повели їх за вуздечки. Відразу за брамою йде довга вулиця, при якій з обох боків ченці мають келії. І в кожного свій окре­мий будиночок та город. Всі будівлі гарно споруджені з дерева. Коли пройти цю вулицю, опиняєшся на великій площі, де ліворуч стоїть ве­лика мурована церква Пречистої (Успіння Богородиці — авт.)... Дзвіниця дерев'яна, а на ній годинник, що в тому краю вже дивина. Близько при ній стоїть ще одна велика мурована церква, але дуже спус­тошена і знищена".Груневег із супутником відвідав Успенську церкву, побачивши там мармуровий надгробок Костянтина Острозького, і підземні печери, де їм показали "багато тіл тих, кого вважають свя­тими, і інших, вартих нам яті ; серед них подорожникові особливо запам'ятався "цілий велетень", що його ім'я — Чобіток — наводить інший іноземець, посланець імператора Рудольфа II до запорозьких козаків Еріх Лясота, який побував у Києві в 1594 р. У своєму щоден­нику вій записав пов'язану з Чобітком легенду: "Одного разу на ньо­го несподівано напало багато ворогів, саме коли він узув один чобіт. Не встигши в поспіху знайти іншої зброї, він узявся боронитися другим чоботом і перебив їх усіх. Звідси й дістав своє ім'я"***.

Завдяки щоденнику Лясоти до нас дійшло ще кілька легендарних переказів, пов'язаних із київськими святощами. У печерах він бачив по­ховання двох друзів, "про яких розповідають, ніби за життя вони так любили один одного, що схотіли разом лежати в труні, один з правого, а другий з лівого боку. Але коли один із них поїхав на якийсь час, а потім, повернувшись додому, довідався, що його товариш три роки тому помер, він пішов до труни. Коли ж побачив, що покійний лежить у труні не з того боку, як вони між собою домовились, він промовив до нього, щоб той зайняв своє місце й пустив його на своє. На це покійний відразу посунувся, а той, хто був ще живим, ліг біля нього і тут же помер, залишившись і мертвим біля нього****.

Крім того, у довгих вузьких дерев'яних ночвах лежать тут якісь останки, що припливли Дніпром від Смоленська і тут, біля монастиря, пристали до берега. Також дванадцятеро, котрі будували цей монастир. Ще один, якого застрелили далеко від Києва і який так, застрелений, сам сюди прийшов, ліг і поховав себе... У цій печері є два вівтарі, де щосуботи відправляється служба. Там, де стоїть другий вівтар, запалася земля під святим Антонієм. Розповідають, що святий Антоній був одним із ченців цього мона­стиря. Одного разу він покликав усіх своїх братів і, давши їм останні накази, нагадав про багато речей, а особливо закликав до братерської єдності й попрощався з ними. Коли ж він опинився, де стоїть нинішній вівтар, то земля між ним і його товаришами запалася, розділивши їх. Коли ж вони почали копати в цьому місці, шукаючи його, із землі вдарив вогонь і відкинув їх. Незважаючи на це, вони пішли ліворуч і знову почали копати, але на них ринув сильний потік, і, якби вони не облишили свого, усі б потонули. І ще сьогодні видно сліди, зроблені водою, коли вона з силою ринула. Навпроти цього вівтаря стоїть дерев'яна колона, яка сягає від підлоги до стелі, завтовшки така, що людина може обхопити її дво­ма руками. Кажуть, що коли прив'язати до неї того, хто страждає на тяжку хворобу, й залишити так прив'язаного на ніч, то він видужає й позбудеться цієї хвороби".

Опис нижнього (чи "нинішнього") міста у щоденнику Лясоти бага­то в чому подібний до опису Груневега. За Лясотою, воно "досить про­сторе, бо майже біля кожного будинку є сад. У ньому багато руських церков, майже всі дерев'яні, лише одна на площі мурована з каменю (церква Богородиці Пирогощі — авт.). Є тут також католицький кафедральний костел і вірменські церкви - усі дерев'яні, як і замок, що височіє над Подолом".

"Там, де видно руїни і де колись стояло старе місто, — занотовує Лясота, - будинків тепер або зовсім немає, або залишилося мало". Серед архітектурних споруд верхнього міста він відзначає Михайлівський Золотоверхий собор і Золоті Ворота, але найбільше вра­ження на нього справив "гарний і пишний храм, званий Святою Софією, настільки великий і просторий, що рівного йому не може бу­ти, збудований царем Володимиром за зразком храму Святої Софії у Константинополі. Нині він ще якось стоїть, але вже валиться. Верхнє склепіння, особливо посередині, прикрашене тонкою мозаїчною роботою, підлога внизу викладена гарними кольоровими камінцями".

Лясоті не пощастило побачити у соборі таємничий дзеркало-подібний камінь, про існування якого ми знаємо від Груневега. Опи­суючи інтер'єр Святої Софії, він відзначає: "Храм угорі має галерею (або хори), ажурні арки якої від одної колони до другої витесані з суцільних плит голубуватого каменю. В одній із них просто навпроти високого вівтаря є круглий отвір заввишки в півліктя, тепер закиданий вапном. Кажуть, що там колись містилося дзеркало, в якому за допо­могою мистецтва магії можна було побачити все, що замислиш, навіть за кілька сотень миль. Але якось, коли один київський цар вирушив у похід і довго не повертався, його дружина, скучивши за своїм паном, скористалася з дзеркала і щодня дивилася в нього, щоб побачити, що робить її чоловік і як йому ведеться. Але якось, побачивши, що він ко­хається з полонянкою, вона так розсердилася, що розбила дзеркало".

Від Лясоти ми дізнаємося про поховання, що містилися в соборі, хоч далеко не завжди їх можна ідентифікувати. Досить важко витлума­чити його інформацію про "гробницю княгині Юльці, Володимирової матері" (як і взагалі про пов'язані з гаданим будівничим Св. Софії місця — "темну келію, в якій Володимир наказав замурувати свою жінку", і "Володимирову гридницю" у вежі храму); невідоме й ім'я "доньки якогось царя", похованої в залізній труні. Однак вповні відповідає дійсності згадка про знаходження у соборі тіла митрополита Макарія, вбитого в 1497 р. (як відзначає Лясота, "воно ще й досі не зіпсувалося, в чому, зрештою, я сам переконався, доторкнувшись руки й голови крізь лляний саван, яким накрите тіло"); бачив він і саркофаг із останками князя Ярослава Мудрого та його дружини, автентичність яких науково доведена в наші часи.

Опис Лясоти доповнюється твором його сучасника та знайомця, київського бискупа Йосифа Верещинського — "Спосіб осадження Нового Києва" (1595 р.). Описуючи "розкішно збудований" і "безцінний" храм Святої Софії, він, зокрема, відзначає: "Вгорі він увінчаний дванадцятьма банями, а тринадцята баня, на зразок ліхтаря, височіє над серединою церкви. З середини ця остання баня прикрашена витонченими мозаїчними зображеннями чотирьох єван­гелістів та інших апостолів і чудово освітлює майже всю церкву .

Верещинський із захопленням описує настінні мозаїки, "зроблені з та­кою тонкою майстерністю, що зображені на них святі можуть здатися живими людьми". Однак через недбалість київських митро­политів це "чудо світу", храм, якому немає рівних у Європі "за кош­товністю і витонченістю оздоблення", занепадає і стає пристанови­щем звірів.

Цікаво, що Верещинський висунув план відродження життя в ста­рому місті, яке він вважав замком Кия: "Повинно бути влаштоване поселення на місці колишнього князівського двору, на тому розкішно­му пагорбі, де київський князь, званий Києм, мав свої пишні хороми". Одночасно мало бути осаджене місто на горі Щекавиця, де, як вважав Верещинський, раніше стояв замок Щека. Обидва нагірні міста повинні були користуватися такими ж привілеями, як і "Києво-Поділ", і мали отримати власні герби — паралельно із зміною герба останньо­го, лука із двома стрілами: "У гербі старого Києво-Подола за усі послу­ги та бідування його жителів, за відданість, з якою вони служили досі своїм государям, королям польським, слід помістити простягнуту з хмарини голу руку, що тримає королівський скіпетр... Це буде знаком, що за їхню відданість над ними буде постійно простертий золотий королівський скіпетр, як символ милості й ласки". Проте якщо ідея відродження верхнього Києва, зрештою, була частково реалізована в починаннях митрополита Петра Могили (з його ініціативи розгорнула­ся відбудова давніх київських храмів), то доля всього міста невдовзі стала визначатися не королівським скіпетром, а козацькою шаблею, що стала справжнім символом наступного, XVII століття.

Примітки:

* Зокрема, цілком вірною є його інформація про існування в Києві узгір'я, переїзд по якому приховує собі небезпеку втрати майна на користь скарбниці, якщо при цьому поламається візок. Йдеться про звичай, згідно з яким "которые купци коли едут с Киева и возы свои с товаром тяжко накладывают для мита, ижбы возов меньшей было (тобто щоб зменшити суму митного збору, яким обкладалися візки з товаром — авт.); и в которого купца воз поломится с товаром, на одну сторону по Золотий Ворота, а на другую сторону — по Почайну рику (тобто в територіальних межах тодішнього Києва — авт.; ино тот воз с товаром биривали (тут: конфісковували — авт.) на воєводу києвского

* *Про "рибну ріку Тур" згадував і Герберштейн; її ототожнюють з річками Турія чи Прудок.

* **Афанасій Кальнофойський пояснив у своїй "Тератургимі" (1638 р.), що Чобітком "даремно зве простолюд" Іллю Муромця, похованого у ближніх печерах. Він іронізував над тими, хто славетного героя минувшини "титулує невідомо яким Чобітком (дивно, що не Бріареєм)", і ставив оповідання про нього в один ряд із вигадками про тс, що київські печери проходять під Дніпром і сягають Москви.

**** Очевидно, й цього разу Лясота занотував усну традицію, пов'язану з похованням в одній труні преподобних Феофіла та Іоанна. Симптоматично, що цей факт витлумачу­вався в категоріях досить поширеного в Україні звичаю побратимства, про який С.Кльонович писав у своїй "Роксоланії":

Не лише рідних братів на Русі ти зустрінути можеш.
Зближує їх не лише спільної крові зв'язок.
Часто буває, що словом два руси єднаються твердо.
Руку подавши, навік рідні вони відтепер...
При вівтарах присягають на вічне вони побратимство.
Клятвою часто також скріплюють дружній зв'язок.
Руси в подружжі своєму, бува, розлучитися можуть.
Та побратимства зректись — зовсім нечувана річ.

О.В.Русина. Україна під татарами та Литвою. Україна крізь віки