Історія,
як істинне відображення несталої
дійсності, що безперервно змінюється
за плином часу, ніколи не викладалась
достеменно. У вигляді "наукового
пізнання змін", історія, як наука,
завжди зазнавала впливу пануючої
ідеології і викладалася так чи інакше,
в залежності від суспільно-політичної
формації будь-якого суспільства. Саме
тому історичне минуле кожного народу
(нації чи народності) вивчалось і
визнавалось за двома принципами:
свідчення самого народу та свідчення
зокола про цей народ. За цієї умови
спробуємо з’ясувати істинну дату
заснування міста Києва.
Літочислення
Києва було затверджене в Москві наприкінці
ХХ століття з єдиною метою: не дати
можливості Києву звеличитись своєю
історичною спадщиною. У 1982 році було
затверджено хибне 1500-річчя Києва, щоби
його древність не надто відрізнялася
від Москви. Щоправда, офіційна вважається,
що дата розбудови Києва визначена за
писемною пам’яткою Х-ХІ століття
"Повість плинних літ", що дійшла
до нас з літопису ХVІІ ст. за назвою
"Книга Ипатцкого монастиря летописец
о княжениі".
Життя, боги, знання
народжувалися на нашій землі. Не дивно, що імена „давньогрецьких”
богів, які, нібито, і започаткували світ, не тлумачаться давньогрецькою
мовою. А якщо згадати свідчення древніх письменників, що герої „Іліади”
(а у ній фігурують майже всі „давньогрецькі” боги) більше шанувалися по
берегах Понта Евксинського (Чорного моря), аніж у Греції, то виникає
інше запитання, чи вони насправді не давньоукраїнські? Але, скажете,
українською мовою їхні імена також не тлумачаться. Однак, ніхто
українською їх і не пробував тлумачити. Та й взагалі, ніхто ще серйозно
не займався історією слова, особливо його основами, які існують від
початку світу. А „якби ми знали життя слів, то вся історія розкрилася
перед нами”, – зауважував історик Борис Греков.
Коли через Босфор полились води в тодішнє прісноводне озеро і залили
долини навколо нього, народи переселились на вищі землі, беручі з собою
сільськогосподарські і культурні пристосування. Пам’ять про потоп
зберігалась в усній традиції три тисячі років до того, як виникла
писемність.
Під час зміщення літосфери у 7562 р. до н.е. Середземне море зачерпнуло
багато солоної океанічної води. У той час Чорне море було невеликим
прісноводним озером. Коли ж пішло інтенсивне танення європейських
льодовиків, то рівень води в Середземному морі зріс ще більше. Десь у
5600 р. до н.е. води Середземного моря прорвалися через Босфор і хлинули
в те озеро. Менш, ніж за рік, вони затопили 60 тис. кв. миль, кожного дня піднімаючи
рівень тодішнього озера на шість дюймів.
Важко уявити, що найсхіднішими теренами, де
точилися бої за участю українських повстанців, є Кубань! КОПА — або
Козача повстанська армія — аналог УПА на Кубані. Її вояки боролися
проти більшовицької влади і проти німецьких окупаційних сил. Бойова
структура — як і в УПА, привітання — «Слава Кубані! — Слава героям!».
Проте ані жінок, ані осіб російського походження в КОПА не брали. Не
брали також осіб низько освічених (межа була — не менше семи класів).
Тактика КОПА була суто партизанською, повстанці у сутичках з загонами
НКВС або міліції боронили населення станиць та аулів від більшовицького
свавілля. Вдячні кубанці давали харчі, одяг, іноді переховували в себе
поранених. Слухали роз'яснення причин боротьби за свободу Кубані. І
погоджувалися з ідеєю єднання з єдинокровною Україною.
Загальновизнано, що ім’я Кий, назва Київ тощо походять від слова кий –
кийок, палка, посох, жезл. Академік О. М. Трубачов нарахував у Європі
близько 60 тезок столиці України; у історії ж та географії Євразії
подібних назв сотні. Вони пов’язані з формуванням і розселенням так
званої індоєвропейської спільноти народів, яка виникла близько 6200 р.
до н. е. між Дніпром й Анатолією (на півдні Туречини). Із цієї спільноти
згодом вийшли слов’яни, іранці, греки, італійці, німці й багато інших
народів.
Розуміючи державно-політичні суперечності, які склалися на початку ХХ
ст. між європейськими країнами, насамперед між Росією і Австро-Угорщиною,
та їх можливі наслідки, українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали,
що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити
в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Однак серед широкого
загалу населення така думка знаходила розумiння дуже повільно, оскільки
традицiї збройної боротьби українцiв за свою державну незалежнiсть на той
час дещо призабулись. Єдиним i не дуже яскравим збройним виступом захiдних
українцiв у ХIХ ст. були вiйськовi формування, створенi пiд час «весни
народiв» 1848-1849 рр.
Багато росіян заявляють, що українці, білоруси й росіяни - один і той же самий народ. Свої запевнення вони базують на факті, що був час, коли українці називали себе "РУСЬКИМИ" і росіяни (тобто великороси або москвини) говорили про себе і справді ще говорять про себе як "РУССКІ". Росіяни кажуть, що вони називають себе "русскими", бо в дійсності вони тотожні з українським народом. Чи ця претензія оправдана? Так поставлена справа викликає дещо більше, ніж академічне зацікавлення; наполегливе повторювання цього російського твердження розповсюдило замішання. Очевидно, тут постає потреба історичного досліду. А все-таки, незалежно від того, як справа вирішиться, домагання українців національної незалежності не можна заперечити. Щоб довести таке вимагання, вистачає того, що переважна кількість українців свідомі сьогодні, що вони національно різні від інших національностей. А що ця умова задовільнена, ніхто - хто тільки совісно прослідив модерний український рух - не може в цьому ні на хвилинку сумніватися. Але коли б продемонструвати, що український націоналізм має глибокі коріння в історії, хто буде перечити, що їхня справа від цього незмірно зискає?
Вітчизняних істориків легко звинуватити в надмірному старанні показати минуле своєї держави у найвигіднішому світлі. Це не значить, що їхні дослідження позбавлені об`єктивності, скоріше, це ми не позбавлені підозр. Але коли про нашу Вітчизну говорять вчені зі сторони, так би мовити, не зацікавленої (хоча саме ця сторона якнайбільше й зацікавлена у правдивому висвітленні подій і фактів), підозрювати їх нам практично ні в чому. Ось чому ми й пропонуємо нашим читачам матеріали звітної доповіді, яка, як значиться у передмові, була виголошена британським істориком Ланселотом Лавтоном у "Близько- і Середньосхідному Товаристві 1 лютого 1939 р. за ласкавою згодою сера Франка і леді Нювнес (в їхній резиденції) під адресою: 55 Принцес Ґейт (Лондон). Головував містер Філліпс, член парламенту". Деякі історичної природи й інші примітки додані. Редакція не стала узгоджувати з нормами сучасного правопису перекладений п. Петром Балеєм текст, щоб передати колорит минувшини. Поневолювачі України подбали добре про те, щоб вона залишалася незнаною; вони навіть заперечують те, що вона будь-коли існувала. Було б дуже важко уявити собі щось більш гідне догани, як замовчування народу, який має природне право належати до родини європейських націй. Але випадки поза людським контролем висунули Україну на міжнародну арену.
У часи найбільшого розквіту до складу нашої держави входили землі від Уралу до Кракова і від Фінляндії до Північного Кавказу. Останні спроби Росії висунути Україні територіальні претензії розбудили громадську думку. Як же так: на землі, які належать нам уже понад 250 років, тепер претендує сусідня держава? Але ж і Україна з таким же успіхом могла б претендувати на Москву, Кубань, Мінськ чи частину Польщі тільки тому, що колись вони входили до складу наших земель.
У давнину кияни періодично виходили на майдани з вимогою економічних реформ і грабували своїх князів.
Кораблі русичів, що мчать на колесах по суші за попутного вітру,
прониклива відмова князя від вина з отрутою, що піднесли йому греки, і
вінець грандіозної експедиції — щит, прибитий Олегом як напучення на
воротах Царграда. Важко уявити історичну картину, кращу за цю, описану
в літописах, а пізніше в підручниках історії. Мета походу Олега на
Царград видається геополітично шляхетною. Хоча якщо називати речі
своїми іменами, то Олег повів на греків 2000 кораблів і грізну
різноплемінну рать не через імперські амбіції, а щоб «зрубати
по-легкому» візантійських грошенят.
Навряд чи можна скласти достатньо цілісне уявлення про минуле українських земель, не ознайомившись з їх описами, зробленими в давнину іноземними мандрівниками: дипломатами, купцями, вченими, — котрі дбайливо нотували як власні враження від побаченого, так і інформацію, видобуту ними з різноманітних джерел. Хоч як це парадоксально, але в ХІV-ХV ст. Східна Європа була для західноєвропейців Terra Incognita, що її відкриття відбулося мало не одночасно з відкриттям Америки — принаймні, так твердив, маючи на увазі Північно-Східну Русь, відомий російський історик С.Соловйов. Певною мірою це стосується й південного заходу східнослов'янських земель, хоча перебування в складі Литовської та Польської держав і наближувало їх до Заходу.
З книгосхову
Пошук по сайту
