Українські скарби

До того часу центр культури був на півдні. Київ був ближче до Заходу, ніж Москва, і поважно користувався латинськими джерелами. Насправді, Московія була ученицею України і завчила від неї все, що тільки знала. Але від хвилини анексії України і зміни своєї назви на "Росія" вона навмисне намагалася спихати Україну на задній план і гальмувати її розвиток. Заборонено було вживання української мови в школах і в наукових та історичних працях. Не тільки все можливе було зроблено, щоб витиснути й ліквідувати українську мову, але й знищити національну свідомість, що насамперед виявляється в мові. Україна була трактована як колонія. Вона була багатою на зерно і на сирівці, а Росія, занедбуючи свої ресурси, апетитно користувалася ними з півдня. Влада була централізована в Москві; майже всі іменовані урядники, особливо судді, були росіяни, а українських патріотів заслано в Сибір. Якщо української нації не існує, в чому намагаються переконати нас росіяни, чому мав би той гніт і росіянізація з такою послідовністю і жорстокістю проводитись? Навіть Російська енциклопедія не могла не визнати, що "хоч важко устійнити момент його народження, національне самовиявлення ніколи не завмирало в Україні".
Російські володарі, протилежно тому, що вони говорили чужинцям, у своєму серці витаювали побоювання. Про це свідчить цитата з брошури, написаної в 1907 році ген. Залесським, головою казанської філії "Союзу російського народу", зневажливо названого "Чорною сотнею": "Вже тисячу літ російський народ збирає безліч земель, заселених різними національностями. Більшість з них продовжують бути ворожими і в глибині свого серця мріють про відродження своєї незалежності і часом справді бунтуються. Коли станеться так, що зла доля знайде Росію, ті чужі національності повстануть і будуть намагатися повалити трон Російської держави".
Умови для українців у Росії були значно гірші, ніж для українців у Галичині. Під час поділів Польщі - від 1772 до 1795 року - Україна також була поділена: Галичина відійшла до Австрії. Там українцям дозволено було мати свої власні школи, свою літературу і врешті своїх власних професорів у Львівському університеті. Ліберальне наставлення Австрії супроти українців не подобалося Росії і тертя на цьому ґрунті стало однією з головних причин Великої війни.
1914 року зла доля, якої побоювався генерал Залесський, знайшла Росію. Це була Європейська війна, внаслідок якої Україна в 1918 році стала незалежною державою. В мене замало часу розповідати про цей складний період. Заатакований більшовиками, український уряд запросив на допомогу Центральні держави. Те запрошення цілком добре відповідало намірам Німеччини й Австро-Угорщини. Вони почали негайно вимагати збіжжя і з хвилиною вступу їх армій в країну заходилися стягати різні харчі. Українське керівництво, яке стало на боці селян і відмовилося сприяти в тій конфіскації, було розігнане. Головна команда німецької армії покликала на гетьмана України ген. Скоропадського, який командував корпусом російського війська і був українського походження.
Німці, що його підтримували, зустріли великий спротив з боку селян; багато тисяч з них було вбитих. Коли під ударами альянтів німецький фронт на Заході провалився, німці відійшли з України, а Скоропадський, перебраний на німецького офіцера, втік до Німеччини, де й живе по сьогоднішній день. Українська Директорія, очолена Петлюрою, заатакована з усіх боків білими й червоними, не втрималася довго. В Україні був заведений совєтський режим.
Спершу, перед тим як постав Совєтський Союз, більшовики ніби визнали незалежність України. Але це було з їхнього боку вдаване під примусом тяжкого періоду в їхній боротьбі за закріплення своєї влади. У своїх писаннях Ленін дотримувався тієї думки, що великороси, тобто насправді московити, були виправдані в почуванні національної гордості, бо ж, як-не-як, вони створили революційну касту і зробили соціалізм доступним цілому людству. Говорив Ленін: "Ми не симпатизуємо малим державам. Ми обстоюємо централізм і є проти федеративних стосунків".
В цій країні (в Англії) переважає опінія, що нікому неможливо знати, що діється в Совєтському Союзі. Це помилкова опінія. В совєтській пресі існують докази того, що (як висловився сам Сталін) націоналізм в Україні є поважною небезпекою. Багато спостерігачів, як українських так і чужоземних, погоджуються, що існуючі обставини виправдовують тривогу представників совєтської влади. Перед початком і після війни я сам був добре ознайомлений з українським націоналізмом. В 1933 році, повернувшись з відвідин в Україні, містер Ґарет Джонс (Gareth Jones) доповідав і писав статті у щоденній англійській пресі, де він виразно стверджував, що в Україні існує дуже сильний націоналістичний рух. Інші підтверджували те спостереження. Одним з них є відомий Лазаревський, який прожив 10 років у Радянській Україні і був добре ознайомлений з українськими лідерами.
На відміну від старорежимних росіян, більшовики не заперечують існування української нації. Ленін писав: "Через своє переслідування, царизм і російська буржуазія залишили у серцях сусідніх народів велику неприязнь до великоросів. Замість самовизначення я пропоную точніше формулювання - право на вільне відокремлення". Те право було фактично занесене в конституцію, але без приписаної процедури, як це мало б статися. Кожен, хто відверто говорить про сепаратизм, безслідно зникає в Совєтському Союзі.
Багато українських комуністів щиро вірили, що українська автономія буде респектована і що українська партія, українська економічна організація й українська Червона Армія будуть існувати незалежно від Москви. Вони скоро розчарувалися. Засобами конституції від 1924 року, яка заклала основи під т. зв. Союз Соціалістичних Совєтських Республік, Україна була цілком позбавлена автономії і вся політична, мілітарна й економічна влада була централізована в Москві. Тільки завідування культурними справами було залишене Україні. Справжня причина такої ситуації була вияснена провідним більшовицьким терористом Поповим в цей спосіб: "Більшовики не повинні залишатися поза українським національним розвитком, з яким ототожнюються маси. В протилежному випадку він піде своїм власним шляхом, що для нас буде небезпечним. Щоб стати ближче до мас, ми мусимо вивчити українську мову".
Згідно з цією порадою, українська мова була проголошена офіційною. В порівнянні з царськими часами, це був великий прогрес. Некомуністи, що головним чином гуртувалися біля Академії наук, як також і комуністи, стали запопадливо користуватися цією поступкою й посилювати літературну і культурну працю. Безсумнівно, наступило відродження патріотизму.
В 1925 - 1926 рр. під проводом Шумського, Максимовича і Хвильового - відомого письменника появилася в українській партії опозиція, яка домагалася виготовлення національної комуністичної програми. Внаслідок цього Центральний Комітет партії в Києві вважав за потрібне повідомити Третій Інтернаціонал у Москві про те, що існування опозиційних груп було суто антисовєтською роботою як у містах, так і по селах, і що в Україні розростається шовінізм.
В році 1929 ҐПУ викрило широко закроєну революційну організацію під назвою Спілка Визволення України. Сорок п'ять провідних людей було на довгі роки ув'язнено і багато обвинувачених у спілці з ними було розстріляно. Двома роками пізніше (1931 р.) інша революційна організація була викрита під назвою
Національна Централя. В тому році почалася насильна колективізація села.
Тут треба пояснити, що національний рух не обмежувався лише колами інтелігенції. Між інтелігенцією було багато агрономів, які мали дуже близькі стосунки із селянами. В жодній частині Совєтського Союзу спротив колективізації не був такий упертий і сильний, як в Україні. Причиною цього було те, що за царату, у протилежності до більшості російського селянства, українські селяни не знали сільської комуни (общини) і мали індивідуальні господарства. Усіма засобами, що лишилися в їх розпорядженні, вони боролися за свій український стиль життя, і в кінці п'ять мільйонів селян загинули від голоду і з інших причин. На Заході мало було відомо про цю велику трагедію.
В кожному із тих "голодних" років 1932 - 1933 революційне підпілля знову було викрите; 1933-го воно набрало форм мілітарної організації, в яку включилися і командири Червоної Армії. 1933 року чотири тисячі свідомих українців були заарештовані за свій національний патріотизм.
В 1933-му Скрипник, старий більшовик і приятель Леніна, який займав ряд високих посад, включно із постом заступника голови Ради комісарів в Україні, був звинувачений в конспірації з наміром стати на чолі незалежної України, і коли був покликаний до Москви звітувати про свою діяльність, наклав на себе руки.
Постишев, росіянин, був присланий з півночі. Прибув він з великою свитою росіян і з великою силою російського війська. Націоналістів стали знаходити в усіх прошарках населення по цілій Україні. Близько половини компартії в Україні було вичищено разом із сотнями урядовців.
Багато українських комуністів, яких помилувано, ґратулювали Постишеву за його добру працю, а він, вірячи в щирість тих похвал, був дуже задоволений собою. В той же час Любченко, новий голова Ради Народних Комісарів України, з гордістю заявляв, що під сильним проводом партії український націоналізм докорінно знищений. А проте, вже протягом одного року клопіт почався знову і в багатьох районах постали заворушення. Незабаром Любченко був змушений сказати, що "український націоналізм ще раз наступає суцільною формацією", а сам Постишев нарікав, що трудно гармонізувати більшовизм з націоналізмом, і визнав, що, зрештою, націоналізм завжди перемагав. Після того його також відкликали до Москви й остаточно він зник десь на Далекій Півночі.
В січні 1937 року Лазаря Кагановича, дівера Сталіна, надіслано в Україну разом з великою групою чекістів. Він зробив висновок, що ще багато серед українських комуністів залишилося націоналістів, які тільки вдають із себе комуністів. Невдовзі було розкрито нову конспірацію. Цього разу головним злочинцем виявився сам Любченко, голова Ради Комісарів. Був час, коли він був непримиренно ворожий до українських націоналістів і навіть виступав прокурором на судовому процесі над ним самим заарештованими сорока п'яти провідними людьми. Раптом він підніс протест проти уведення російської мови в початкові народні школи, бо це утруднювало дітям вивчати свою рідну українську мову. Російська мова, говорив він, може стати предметом навчання багато пізніше як чужоземна мова. На конференції компартії він дорікав, що чужі елементи - маючи на увазі російські елементи - саботують українізацію, яку, на його думку, треба проводити з повною енергією.
Тоді Москва вислала нового репрезентанта в Україну, експерта-чекіста, який називався Ізраєль Леплевскі. Знову було викрито, що українські націоналісти отримали чільні посади на всіх заводах та інституціях; в Академії наук, в технічних організаціях і в кооперативних об'єднаннях. Любченко (Панас) обрав самогубство, замість того, щоб стати перед судом (процедуру якого він добре знав, - П. Б.). Його наступник, молодий комуніст, званий Бондаренко, був настільки нерозумний, щоб прийняти запрошення з Москви, і з того часу не було про нього чутки.
Якийсь час українська Рада Народних Комісарів була без голови. Тоді був назначений добре знаний російський чекіст Коротченков і другий добре відомий російський чекіст, званий Хрущов, став секретарем компартії України. Приблизно в той час старий більшовик і приятель Леніна Петровський, який від початку був президентом Української Радянської Республіки, був арештований і зник.
Інші комуністи такої ж популярності пропадали. В останні часи всіх українських націоналістів називали троцькістами і наймитами фашистських держав. Отож в Україні упродовж семи останніх років змови повторювалися в короткі проміжки часу, і немало було резиґнацій. Ті маніфестації були не тільки протисовєтські. Вони завжди мали дальшу мету: творення української незалежної держави.
Радянська Україна простором рівняється Німеччині перед злукою з Австрією. Часом говориться, що без неї Росія не могла б прокормити себе. Це неправда. Сучасні зернозбори в Україні заледве здатні прокормити народ України, і коли - як це тепер мається - велику частину зборів забирає держава, багато українців мусять голодувати. Правда, що не в меншій мірі, як царська Росія, совєтська Росія залежна від України під оглядом вугілля, чавуну та інших сирівців, хоч багато їх знаходиться в інших місцях на її (російській) території. Якщо Росія втратила б Україну, то мусила б розвинути власні ресурси. Тільки тому, що вона трактує Україну як свою колонію, Росія може собі дозволити на занедбування власних ресурсів.
Російський уряд не претендує бути милосердним супроти своїх опонентів. Від Польщі можна б сподіватися чогось іншого. А проте стосунки між поляками й українцями аж такі погані, як тільки може бути. В 1918 році українці проголосили у Східній Галичині незалежну державу, яку бажали
получити з Великою Україною із столицею в Києві. Після завзятих боїв український уряд в Галичині був повалений поляками, які пізніше - після війни з більшовиками, відібрали у них дві українські провінції - Волинь і Полісся. На той час Пілсудський мріяв про відродження старої польської імперії, на яку мали складатися Польща, Литва й Україна у федеративній формі. Альянти, заскочені до-конаним фактом, прийняли це в догоду Франції, яка жила ілюзією, що велика Польща - це сильна Польща. Згода Антанти була дана під умовою, що українцям Галичини Польща мала дати автономію. Польський уряд погодився на цю вимогу і - що більше - підписав договір про оборону меншостей. Часто парламентарними й іншими заходами українці намагалися спонукати поляків дотримати дане ними слово. Поки що це було безуспішно. Тепер у польській Україні стан перманентної революції.
Українці нарікають, що їхнє населення, як вони кажуть, в кількості шість мільйонів, свідомо понижується і, щоб те пониження було тим дошкульніше, великій частині пришивається назву русинів. Вони нарікають на брак власного університету у Львові, що їм дозволяють тільки на малий контингент студентів в польських університетах і що після закінчення студій вони не можуть знайти собі праці поза індустрією і дрібною торгівлею. Вони нарікають, що число шкіл, в яких навчаються українською і польською, поступово зменшується. Вони нарікають, що ґрунти панських економій, які парцелюються на українській території, передаються полякам, а не українцям, що - іншими словами - поляки систематично колонізують Західну Україну.
Вони нарікають, що їхня преса піддана суворій цензурі і що організації, змістом діяльності яких є дещо більше, ніж спорт, часто підлягають розв'язанню. Вони нарікають на сваволю місцевих дрібних урядовців і що немає справедливості для українців; і той факт, що все це добре відоме польському населенню, спричинюється до зневажливого трактування українців. Вони жаліються, що тисячі українців перебувають у в'язницях і таборах і що арештованих тримають довго і без подання причини по тюрмах, а тим часом поліція дошукується доказів їхньої провини. Вони жаліються, що провини, за які суворо карається українців, полякам обходяться легко.
Не треба думати, що українці, крім бунтів, нічого не роблять. Вони пробують побудувати своє власне життя і потворили компетентно ведені організації для самоосвіти, аґрикультури і кооперативних підприємств. Правда, певну кількість українців стосує терор. З другого боку, методи урядового переслідування, або т. зв. пацифікацій, також терористичної природи. Немає сумніву в тому, що дві горді і вперті волі зударилися й у висліді між ними постало таке напруження, що тепер досягти у будь-чому згоди неможливо.
Українці рішились здобути собі волю. Поляки не квапляться дати її їм. Вони переконані, що мусять мати Галичину, Волинь і Полісся, які становлять одну третину всієї території, щоб убезпечити себе від Совєтської Росії. Вони й не уявляють собі, що найкращою формою убезпечення є задоволена Галичина.

Під Румунією в Басарабії, яка перед тим була російською провінцією, і на Буковині, що була під Австрією, живе близько один мільйон українців. Тут також поставлені перед доконані факти Альянти прийняли їх. В Румунії українців трактують так же погано, як і деінде, під деяким оглядом то й гірше, бо їх навіть не трактується як вартих речевої уваги. Із свідомості про інші національні меншини їх виключено. Наскільки неповажний режим, якому вони підлягають, можна судити з того факту, що їхня преса не тільки що піддається суворій цензурі, але й змушена друкувати матеріали, що їх постачає уряд для власного звеличування.
Врешті, ми приходимо до четвертої і найменшої частини українських земель, яка після війни перейшла від Угорщини до Чехо-Словаччини. Захований на Карпатському узгір'ї, віддалений від битих шляхів Європи, лежить невеликий район, який 12 000 кв. км завбільшки, заселений у переважній більшості українцями або русинами, як їх тут називають. Віками він належав угорцям. Люди - переважно селяни, злиденно бідні. Ніхто не знав про них багато. Вони були занедбані й переочувані. Напевно ніхто не підозрівав, що й у них є національні прагнення. Але вони виловили деяку кількість інтелектуалів і в кінці війни, хоч між ними було немало непорозумінь, стало ясно, що вони хочуть автономії, або злуки з Українською республікою під проводом Петлюри. Чехи знаменито використали ситуацію в свою користь і окупували територію, покликаючись у своє оправдання на договір, доконаний Масариком у Філадельфії 1918 року з групою емігрантів Карпатської України, які погодилися на включення її в Чехо-Словацьку державу під умовою повної автономії. Мирова конференція знову прийняла доконаний факт, але із застереженням, що територія має бути автономною одиницею і вповні самоправною, не порушуючи цілості Чехо-Словацької держави. Чехи відмовилися виконати те зобов'язання. Вони адміністрували той район головно при допомозі власних урядовців, завели свою мову як урядову і дали українцям багато менше шкіл, ніж своєму народові. Чехи заохочували білих росіян, тобто росіян старого режиму, ширити свою літературу й мову і робити все можливе, щоб переконати українців, що вони росіяни, або особливої карпато-русинської національності. Одначе в 1919 році Чехо-Словацька Академія наук проголосила, що край є український і що його мова повинна бути і фактично була українська. Остаточно, як ми це знаємо, Чехо-Словаччина заключила пакт з Совєтським Союзом.
Причиною, яку подала Чехо-Словаччина, відмовляючись признати автономію, було те, що українці відсталий народ, але треба признати, що Чехо-Словаччина не виявила аж ніякої запопадливості, щоб допомогти їм стати прогресивними. В 1934 році д-р Бенеш сказав про Карпато-Україну: "Ця частина Чехо-Словацької республіки належить і завжди буде належати нам".
Поділена поміж чотирма державами і як предмет зацікавлення багатьох, українська проблема велика і складна, але в орбіті її перехресних тенденцій вдається розпізнати її справжню природу. Україна - це селянський народ.
З цієї причини їх тримали в пониженні. Століттями вони були під владою росіян, поляків і жидів, їхні міста й індустрія були майже в цілості в руках тих народів. В якому пошанівку самі українці і їхня праця були у сусідів, нехай посвідчить той факт, що гебрейські батьки радили своїм синам ніколи не ставати робітниками на ріллі. На жаль, Україна не була єдиною країною, де на культиваторів ґрунтів дивилися згори. Але надіюся, що ця погорда міста до аґрикультури минається. Сьогодні селяни всіх країн домагаються повищення і поваги до себе. Тож це цілком природне, що в цей момент українське питання повинно б вийти наверх і що селянський народ України повинен вилонити покоління енергійних молодих провідників. Коли раніше я зупинився на військових якостях їхніх предків, то це для того, щоб показати, що українці мають великі бонові традиції. Тепер я хотів би додати, що хоч і навіщені всіма вадами, вони також посідають всі властивості селянського народу і не мало великих талантів, включно з науковими здібностями, художніми, музичними і справді для всякої пожиточної діяльності.
Ви сподіваєтеся почути від мене дещо про ставлення чужоземних народів до України. Україна має всі ті сирівці, яких потребує Німеччина. Ясно, що майбутнє Німеччини буде тісно пов'язане з Південно-Східною Європою. В минулому Німеччина і Австрія мали як економічні, так і культурні сильні зв'язки з тим тереном. Справді, німці говорять, що там вони мали переважаючі шанси. Коли німці говорять про Південно-Східну Європу, вони мають на думці Україну. Але тимчасово чужоземні нації не мають доступу до цієї території ні економічно, ані культурно. Послідовно Німеччина глибоко зацікавлена українським національним рухом.
Трудно собі уявити, як Україна могла б визволитися з-під совєтського панування без допомоги ззовні. Якщо я певний того, що велика більшість населення вітала б таку допомогу, хоч би тільки тимчасово, я так же само певний того, що їхні провідники не бажають собі заміни одного переможця іншим - вони хочуть незалежної України. Очевидно, вони не відкинуть з легкої руки допомогу, звідки вона не приходила б. Питання стоїть, на яких умовах така допомога була б досяжна.
Відколи Гітлер при владі, він не сказав нічого важливого про Україну, а що сказав перед тим, те не було дуже ясно, бо хоч в "Майн Кампф" він кинув зауваження, без сумніву, щодо Росії: "Ми спрямовуємо очі нашого народу в бік земель на Сході", то дещо далі він повчав той німецький народ: "Не вбачати його майбутньої мети в поході головокружних перемог в роді Олександрових, а в солідній праці німецького плуга".
Німеччина не могла забути свого не дуже-то приємного досвіду в 1918 р. Якщо тепер економічна нагода мала б бути ціною її допомоги, тоді, можливо, Україна була б згідна заплатити. По сьогодні Німеччина єдина є тією великою потугою, яка цікавиться тим районом. Демократії перебирають і вибирають дуже обережно тих, кого наділяють своєю симпатією, і не завжди дістають її той народ і ті національності, які тієї симпатії найбільше потребують.

Польща також хотіла б бачити Україну відділену від Совєтського Союзу, але не за німецькою допомогою. Україна - її сусід в межу й вона тої думки, що географічно, історично й економічно її одній прислуговує право цікавитися майбутнім України. Вона також уважає, що німецька інтервенція в тому районі загрожувала б її власній екзистенції і причинилася б до втрати Галичини, Волині і Полісся. Як би воно не було, в тій проблемі перше місце займає реальна німецька сила, наполегливість німецьких інтересів і віра, що тільки вона могла б подати таку зовнішню допомогу, яка уможливила б українцям визволитися з-під Совєтського Союзу.
Ці розважання зразу підказують питання: яка повинна бути постава Великої Британії? Наша постава, я думаю, повинна бути та, що й українців. Ми повинні стояти по боці України і кожної держави, яка готова допомогти їй на сприятливих для неї умовах. Іншими словами, ми повинні старатися довести до такої розв'язки, якої вона сама бажає. Я переконаний, що наша дія в цьому напрямі була б в наших інтересах, а також і в її.
Великі зміни наближаються у Східній Європі і проблеми, подібні українським, постануть деінде. Якщо ті проблеми малося б розв'язувати в новому дусі новим способом, тоді мусять знайтися якісь засоби, щоб у їх реалізації малі нації могли жити як незалежні побіч старих і сильних націй.

* "UKRAINA: Europe's Greatest Problem, by Lancelot Lawton.
Reprinted from "East Europe and Contemporary Russia" (vol. 3, No. 1, Spring, 1939). Переклад Петра Балея.