Кубанські козаки – прямі нащадки запорозького козацтва - завжди
пам’ятали про Україну як про свою історичну батьківщину. Ще у 1917-1920
рр. кубанське козацтво змагалось за возз’єднання з історичною
Батьківщиною, але і московські шовіністи, і "білі”, і "червоні” стали
на заваді цьому. Навіть після перемоги більшовиків козаки на Кубані не
складали зброї проти окупантів. Вони масово йшли у плавні та гірські
райони, звідки можна було ефективно громити більшовиків. Сім років
боровся з окупантами сотник Василь Рябокінь, козак станиці Гривенської,
вояк Визвольної Кубанської Армії. З безкраїх плавнів нападав він на
окупантів і громив їх. Лише восени 1925 року чекістам вдалося захопити
В. Рябоконя. Того ж року його розстріляли в катеринодарській тюрмі.
Козакам на Кубані сприяли зручні природні умови – на правобережжі
непролазні плавні, а на лівобережжі – непрохідні ліси, тому багато з
них вели партизанську боротьбу малими групами аж до приходу німців.
Національні і расові «забобони», тобто уявлення про недопустимість змішаних шлюбів, з точки зору біологічного здоров’я, різноманіття і загальної адаптивності Homo sapiens як виду мають не негативне, а виражено позитивне значення. Зрозуміло, ми усвідомлюємо те, що сама постановка питання є відвертим
ляпасом сучасним нормам т. з. «політкоректності» і, поза сумнівом,
викличе відповідну реакцію її адептів. Це не повинно нас бентежити,
тому що в останні десятиліття «політкоректність» перетворилася на
агресивну ідеологічну доктрину, що систематично і по-диктаторськи
придушує свободу наукової, суспільної, філософської і релігійної думки.
У нас немає підстав надавати цій мракобісній доктрині хоч яку-небудь
пошану. Набагато важливіше й істотніше інше питання: наскільки коректна
така постановка питання з наукової точки зору?
Якби знати наперед, що чекає кожного завтра, через рік, у кінці життя,
можна завчасно, як каже прислів’я, і солому підстелити. На щастя, того
не відає ніхто, бо стільки б з’явилося коректорів майбутнього, що
зникнув би усякий інтерес до нього. А у відсутності інтересу коріниться
занепад. Бачило ж бо наше покоління, чим закінчується тотальне
планування? Тобто, певне знаття майбутнього. Бачило. Проведено
експеримент, який не вдався. Отже, не варто наступати знову на ті самі
граблі. То чому ж раз у раз відтворюємо пройдене? Адже спіткалися з
роками революційних завірюх двадцятого століття, які упереджували наше
сьогодення один в один.
Важко уявити, що найсхіднішими теренами, де
точилися бої за участю українських повстанців, є Кубань! КОПА — або
Козача повстанська армія — аналог УПА на Кубані. Її вояки боролися
проти більшовицької влади і проти німецьких окупаційних сил. Бойова
структура — як і в УПА, привітання — «Слава Кубані! — Слава героям!».
Проте ані жінок, ані осіб російського походження в КОПА не брали. Не
брали також осіб низько освічених (межа була — не менше семи класів).
Тактика КОПА була суто партизанською, повстанці у сутичках з загонами
НКВС або міліції боронили населення станиць та аулів від більшовицького
свавілля. Вдячні кубанці давали харчі, одяг, іноді переховували в себе
поранених. Слухали роз'яснення причин боротьби за свободу Кубані. І
погоджувалися з ідеєю єднання з єдинокровною Україною.
Дмитро Карпенко-«Яструб» – символ долі українця на віражах «кривавого століття». Колишній капітан Радянської армії став героєм національного руху опору 65 років тому. В грудні 1944-го, загинув курінний Української повстанської армії Дмитро Карпенко-«Яструб», командир повстанських відділів у бою під Уневом, перший кавалер Золотого Хреста заслуги І класу. Якби не випадкова куля, «Яструб» виграв би ще не один бій. Адже воював із Червоною армією, чию тактику, організацію, сильні та слабкі боки знав як «Отче наш». І здобув він ті знання у її ж рядах, бо війна застала Дмитра Карпенка в однострої капітана ЧА. Війна «допомогла» «червоному» офіцерові зустрітися з українським національним підпіллям. Влітку 1941 року він, як і багато інших, потрапив у німецький полон. За деякий час утік із якогось провізоричного табору військовополонених на Одещині. Тікаючи, волею випадку натрапив на націоналістичних підпільників.
У давнину людина відчувала тісніші зв'язки з силами природи і вже за часів палеоліту (10-5 тис. до н. е.) диференціювала їх на добрі та злі, причому добрі були оберегами від злих. Але їх треба було періодично задобрювати, звертатись до них з магічними заклинаннями, приносити їм жертви. Проте людина відчувала потребу ще і в матеріалізованих захисниках - оберегах. Найдавніший зразок оберега - жіноче божество, яке було поширеним практично у всіх народів. З ним пов'язана і етимологія слова «оберег».
Кожний народ має три основні корені своєї величезної безписемної історії — антропологічний, лінгвістичний, культурний (або етнографо-археологічний), в яких часто відображені етнічні процеси у вигляді лінгвістичних, культурних, антропологічних більш ранніх субстратів, асимільованих іноетнічних компонентів і їх пізніших нашарувань. Необхідно все це вивчити й узагальнити, спираючись на дані археології, етнографії, антропології, потім перейти до всього комплексу проблем. Особливо важливо дати етнічне визначення. Це можна зробити ретроспективним методом, ідучи послідовно від сучасності в більш давні епохи, виявляючи різні етнічні компоненти у лінгвістиці і гідроніміці, археологічних культурах, антропологічних матеріалах.
Загальновизнано, що ім’я Кий, назва Київ тощо походять від слова кий –
кийок, палка, посох, жезл. Академік О. М. Трубачов нарахував у Європі
близько 60 тезок столиці України; у історії ж та географії Євразії
подібних назв сотні. Вони пов’язані з формуванням і розселенням так
званої індоєвропейської спільноти народів, яка виникла близько 6200 р.
до н. е. між Дніпром й Анатолією (на півдні Туречини). Із цієї спільноти
згодом вийшли слов’яни, іранці, греки, італійці, німці й багато інших
народів.
Обручка
— символ, який підтверджує подружній статус. Купуючи обручки на
весілля, ми не замислюємося над походженням і значенням цієї традиції.
Насправді в обручки — багата історія з гарними легендами й безліччю
відкриттів як наукових, так і життєвих.
Як
давно з’явилися обручки, точно не встановлено, та їх виникнення
пов’язують із Давнім Єгиптом. Тоді вони відігравали роль печатки, за
допомогою якої фараони передавали свою владу та волю через державних
представників. Згодом золоті обручки почали носити як прикрасу багаті
єгиптянки, а срібні, бронзові, із скла або глини — менш заможні.
Першу обручку, згідно з давньогрецькою міфологією, носив за наказом
Зевса Прометей як спогад про ті дні, коли був прикутий до скелі.
Розуміючи державно-політичні суперечності, які склалися на початку ХХ
ст. між європейськими країнами, насамперед між Росією і Австро-Угорщиною,
та їх можливі наслідки, українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали,
що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити
в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Однак серед широкого
загалу населення така думка знаходила розумiння дуже повільно, оскільки
традицiї збройної боротьби українцiв за свою державну незалежнiсть на той
час дещо призабулись. Єдиним i не дуже яскравим збройним виступом захiдних
українцiв у ХIХ ст. були вiйськовi формування, створенi пiд час «весни
народiв» 1848-1849 рр.
Традиційні українські вишиванки лікують, гармонізують біоенергетичну оболонку людей та знищують енергетичну дезінформацію, якою переповнене довкілля. В Івано-Франківську віднедавна працює студія вишивки й етномоди. Керівник студії Тарас Дрібнюк розповів, що до роботи над створенням такого центру його привела передусім інтуїція.
Астроном за освітою, пан Тарас спершу захопився основами сакральної геометрії, започаткованої ще Платоном, відтак працями сучасного американського вченого Брюса Ліптона. Такі зацікавлення привели його до усвідомлення того, що біоінформаційна оболонка людини потребує корекції гармонійними коливаннями, котрі поширюють, зокрема, орнаменти, створені колективним розумом.
Багато росіян заявляють, що українці, білоруси й росіяни - один і той же самий народ. Свої запевнення вони базують на факті, що був час, коли українці називали себе "РУСЬКИМИ" і росіяни (тобто великороси або москвини) говорили про себе і справді ще говорять про себе як "РУССКІ". Росіяни кажуть, що вони називають себе "русскими", бо в дійсності вони тотожні з українським народом. Чи ця претензія оправдана? Так поставлена справа викликає дещо більше, ніж академічне зацікавлення; наполегливе повторювання цього російського твердження розповсюдило замішання. Очевидно, тут постає потреба історичного досліду. А все-таки, незалежно від того, як справа вирішиться, домагання українців національної незалежності не можна заперечити. Щоб довести таке вимагання, вистачає того, що переважна кількість українців свідомі сьогодні, що вони національно різні від інших національностей. А що ця умова задовільнена, ніхто - хто тільки совісно прослідив модерний український рух - не може в цьому ні на хвилинку сумніватися. Але коли б продемонструвати, що український націоналізм має глибокі коріння в історії, хто буде перечити, що їхня справа від цього незмірно зискає?
Вітчизняних істориків легко звинуватити в надмірному старанні показати минуле своєї держави у найвигіднішому світлі. Це не значить, що їхні дослідження позбавлені об`єктивності, скоріше, це ми не позбавлені підозр. Але коли про нашу Вітчизну говорять вчені зі сторони, так би мовити, не зацікавленої (хоча саме ця сторона якнайбільше й зацікавлена у правдивому висвітленні подій і фактів), підозрювати їх нам практично ні в чому. Ось чому ми й пропонуємо нашим читачам матеріали звітної доповіді, яка, як значиться у передмові, була виголошена британським істориком Ланселотом Лавтоном у "Близько- і Середньосхідному Товаристві 1 лютого 1939 р. за ласкавою згодою сера Франка і леді Нювнес (в їхній резиденції) під адресою: 55 Принцес Ґейт (Лондон). Головував містер Філліпс, член парламенту". Деякі історичної природи й інші примітки додані. Редакція не стала узгоджувати з нормами сучасного правопису перекладений п. Петром Балеєм текст, щоб передати колорит минувшини. Поневолювачі України подбали добре про те, щоб вона залишалася незнаною; вони навіть заперечують те, що вона будь-коли існувала. Було б дуже важко уявити собі щось більш гідне догани, як замовчування народу, який має природне право належати до родини європейських націй. Але випадки поза людським контролем висунули Україну на міжнародну арену.
У часи найбільшого розквіту до складу нашої держави входили землі від Уралу до Кракова і від Фінляндії до Північного Кавказу. Останні спроби Росії висунути Україні територіальні претензії розбудили громадську думку. Як же так: на землі, які належать нам уже понад 250 років, тепер претендує сусідня держава? Але ж і Україна з таким же успіхом могла б претендувати на Москву, Кубань, Мінськ чи частину Польщі тільки тому, що колись вони входили до складу наших земель.
У давнину кияни періодично виходили на майдани з вимогою економічних реформ і грабували своїх князів.
Кораблі русичів, що мчать на колесах по суші за попутного вітру,
прониклива відмова князя від вина з отрутою, що піднесли йому греки, і
вінець грандіозної експедиції — щит, прибитий Олегом як напучення на
воротах Царграда. Важко уявити історичну картину, кращу за цю, описану
в літописах, а пізніше в підручниках історії. Мета походу Олега на
Царград видається геополітично шляхетною. Хоча якщо називати речі
своїми іменами, то Олег повів на греків 2000 кораблів і грізну
різноплемінну рать не через імперські амбіції, а щоб «зрубати
по-легкому» візантійських грошенят.