23 травня - Зелені Свята Зелені Свята - дуже давнє народне дохристиянське свято, яке символізує остаточний прихід літа. Це завершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі Зелених свят тисячі років лежали культ рослинності і магія заклинання майбутнього урожаю.
З прийняттям християнства Зелені свята почали називатися ще й Трійцею, яка відзначалася на 50-й день після Паски і співпадала з Зеленою неділею. Проте впродовж багатьох століть традиційно залишалася давня народна ритуально-обрядова складова Зелених свят.
Деякі тисячолітні традиції і обряди наших Пращурів, звичайно, були втрачені і призабуті, деякі були змінені або спрощені, але народна пам’ять все ж таки зберегла бодай елементи і головні атрибути Зелених свят.
Напередодні Зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною, хату, подвір’я та господарські будівлі прикрашали клечанням – зеленими гілками дерев. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: осокою, любистком, м’ятою, пижмою, ласкавцями, лепехою.
Як всі інші свята наших Пращурів, Зелені свята базувалися на хліборобських традиціях сонячного циклу. Але окрім культу Сонця і культу померлих предків, в основі Зелених свят лежав культ дерева і квітів. Можливо, тисячолітня традиція прикрашати житло на Зелені свята зеленим віттям і була пов’язана з давнім культом і святом дерев.
До останнього століття в Україні окремі дерева вирізнялись від інших особливою шаною до них. Це дуб, ясень, явір, тополя, береза, липа. В окремих місцевостях навіть не можна було ламати гілля з дуба на клечання.
Культ дерева і лісу яскраво відбивався у підготовці до Зелених свят. По клечання до лісу їхав старший родини (у давнину, звичайно, старший роду). Клечання забирали в хату, на обори, стайні, хліви, несли в комори, клуні, на пасіку. На думку наших Пращурів, в деревах оселялися душі рідних – померлих дідів-прадідів. Дід-Ладо – добрий Дух Предків – опікунів роду – разом з гіллям-клечанням приходив до господи.
Між іншим, серби і греки у дні Зелених свят збирали квіти, плели вінки й несли їх додому, а інші народи, як і українці, оздоблювали свої домівки зеленими гілками дерев, які несли з лісу або «священного гаю».
У Зелені свята в деяких місцевостях України були звичаї, пов’язані зі священними деревами. Наприклад, на Лівобережжі був обряд водити тополю. Дівчата вибирали поміж себе дівчину на тополю (про легенду, пов'язану з цим давнім звичаєм, читайте нижче), прикрашали її намистом, стрічками та квітами, обличчя зав’язували хусткою, руки прив’язували до палиці і так водили по селу з гучними піснями. Кожний господар радо зустрічав процесію і, приймаючи від неї добрі побажання (головним чином, приплоду худобі і гарного врожаю), щедро обдаровував учасників обряду.
На Поліссі побутував близький за значенням обряд Троїцького куста, роль якого теж виконувала дівчина. А ще відома така молодіжна забава, як завивання берези.
Вранці у Зелену неділю дівчата беруть харчі, закликаюь хлопців і з піснями-веснянками та гаївками йдуть у ліс чи в гай. Там грають, співають, хороводять, а потім сідають і разом їдять все, що принесли. Після цього шукають в лісі молоді берізки, що мають тонкі і довгі гілля-пруття – і з того тонкого гілля на самій березі завивають вінки, співаючи відповідних пісень:
По саду ходжу, виноград саджу
Посадивши та й поливаю,
Ой поливши та й нащіпаю,
Нащіпавши, віночка зів’ю,
Віночка звивши, на воду пущу:
Хто вінка пійме, той мене візьме…
Хлопці можуть допомагати – кожний своїй дівчині – завити вінок на березі.
Ой, зав’ю вінки та на всі святки,
Ой на всі святки, на всі празники…
На всі святочки, на годовії і на роковії…
Звивши вінок на живій березі, хлопці їх обережно відламують і доручають дівчатам. А дівчата забирають додому і пізнім вечором йдуть до води і пускають їх на воду, як на Купала, споглядаючи, чи швидко пливуть, чи не підуть під воду, чи з’єднається з іншим вінком, на який загадала дівчина, чи не пристане до берега, тощо.
Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Зазвичай їх влаштовували в лісі чи в полі, на вигоні за селом. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків – ігорного дуба чи явора. Вони являли собою довгу жердину, до якої зверху горизонтально прикріплювали колесо, прикрашене квітами, гіллям, стрічками.
На Зелені свята, як і після Великодня, провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям. На кладовищі влаштовували панахиди та спільні поминальні трапези. Ця традиція подекуди збереглася до наших днів. Про історію звичаю водити тополю існує така легенда:
Жили на Росі чи Славуті славні поляни Житий і Добрина. І народилися в них дві доньки - чарівні, як богині. Одна з них з'явилася на світ у полі під час весняних робіт, тож нарекли волхви її Поляною, або Полею. А друга народилася тоді, коли Добрина пішла прати до води у долину. Тож дівчину так і назвали - Додолою. Поля була старша і така гарна, що навіть старі волхви не могли відвести від неї погляду. Її палко полюбив юнак з Роденя - прудконогий Стриба. Переможець молодецьких змагів, Стриба багато подвигів учинив на честь красуні й дістав право взяти її собі в жони. Та чарівну Поляну вздрів з небес сам Перун. І розтопилося кам'яне серце громовержця. Уперше в своєму вічному житті закохався грізний Бог блисавки і грому. - Бути Поляні богинею! - вигукнув громовержець так, що слова його почули всі поляни. І зраділи, що матимуть такого могутнього, всесильного родича, який щедро поливатиме їхню землю дощами, а ще, дивись, вогненими стрілами відганятиме ворогів. Вбрали Поляну у найкращий одяг, заплели косу до п'ят. Подруги подарували їй розкішний вінок, у який вплели найбарвистіші ромейські стрічки. Привели дівчину до Перунів (Перунової ріні), аби віддати в жони громовержцеві. Увесь Родень пішов за Перуновою нареченою. І похнюплений Стриба теж. Та ось задрижала земля. Люди попадали навколішки. Лише Поляна стояла горда, як богиня. У золотому осяянні, з пучком вогненних стріл у руці з'явився Перун. Вигляд мав наймогутнішого богатиря. Молодецькі сріблясті вуса спадали аж на його мужні плечі. В очах - огненний зблиск. Мужнє обличчя відсвічує міддю. Горіли золоті кучері на голові. Усміхаючись, Бог-красень почав наближатись до Поляни. - Прощай, кохана моя Поля! - скрикнув розпачливо Стриба, вихопив короткий мисливський меч і стромив собі в серце. Жахно скрикнув натовп. Жалібно зойкнула Поля. Спохмурнів Перун. - Ні, не хочу, щоб на шлюбі моєму замість меду кров лилася. Хай же ти, прегарна Поляно, нікому не дістанешся! - прорік громовержець і хмахнув своїми стрілами. Сильніше від Хорса сяйнули блискавки, вдарив страшний грім. У неймовірному страхові люди припали до землі. А коли підвели голови, то не побачили красуні Полі. Замість неї стояло дивовижне дерево - високе й тонке та струнке, як дівчина. - То наша Поляна! - закричав хтось з родіїв, показуючи на дерево. - То Поля, - відгукнулися інші. - Що то за дерево? - допитувалися задні. - Тополя, - відповіли їм. Так і пристала до дерева назва - тополя, що поширилася по всій землі полянській. А Перун за мить злітав у Вирій, приніс звідти пригорщу Живої води. Бризнув на лице мертвому Стрибі, й ожив юнак. - Будь же моїм побратимом, Стрибо! - сказав Перун. - Адже обидва ми осиротіли без нашої Полі. Чи готовий на це? - Готовий! - твердо мовив Стриба. Вони перетворилися у соколів і полетіли до Вирію, де живуть слов'янські Боги. Там Перун зірвав з Прадуба - вічного дерева слов'ян - молодильне яблуко і дав з'їсти Стрибі, який одразу став невмирущим. Тоді попросив у всемогутнього діда свого Рода міцні крильця для побратима й прикріпив їх до ніг Стриби. І благословив Род, аби Стриба став Стрибогом - Володарем вітрів. Вони відтоді нерозлучні - Перун і Стрибог. Стриба щодуху дме, ганяє хмари по світу, а Перун їх розпанахує стрілами, пускаючи життєдайний дощ на землю в потрібному місці. Так вони творять добро: без вітру і без дощу немає життя на землі. Тільки серце Перуна знову закам'яніло. Не злюбив він жінок. Остерігається дівчат. Суворо заборонено тепер жінці з'являтися в пущі громовержця - Перунах. Та поляни хотіли якось задобрити грізного Бога. Згадали вони про Додолу, що красою не поступалася Поляні. Тож одягли її, як наречену, й повели до Перунів. Стали гукати громовержця, аби він узяв собі в жони рідну сестру Поляни, а за це дав дощу, який так потрібен зараз. Почув Перун голоси полян, глянув на землю, узлрів чарівну Додолу. Дуже гарна дівчина. Але Перун уже мав кам'яне серце, що цього разу не розтопилося. Всміхнувся він журно й мовив з неба грубим голосом: - Спасибі, слов'яни мої, за наречену. Гарна дівчина. Годиться мені в наречені. За неї посилаю вам рясний дощ на поля й ліси ваші. А Додолу віддайте за найкращого, наймогутнішого юнака, що переможе в змагах. Відтоді щовесни кожне городище чи селище на землі полянській готує Перунові наречену - свою Додолу, обираючи для цього найвродливішу дівчину. І виводять волхви її за село і просять Перуна взяти її в жони, а за те дати їм дощу, бо надто вже спрагла земля. Громовержець не бере в жони Додолу, зате надсилає полянам важкі хмари з дощем. А Додола віддається за кращого парубка. Тому буяє країна Оратанія щедрими врожаями жита, ячменю, проса. Тому виростають тут богатирі-росичі. Відтоді розводять поляни й тополю - красиве дерево, що полюбилося і ромеям, і навіть персам та філістимлянам, бо приїздять і випрошують саджанці та насіння на розплід. А росте тополя в Оратанії лише для жертовних вогнищ. Так хочуть Боги у Вирії. І Перун теж. Тож горить і горить красуня Поляна в полум'ї, знову і знову приносячи себе в жертву Перунові за рід свій.
Використані праці авторів:
С. Плачинди та Г. Лозко,
легенда з книги С.Плачинди "Київські фрески"
Джерело - http://barvinok.ucoz.net/ | 
Розділи сайту
Цікаві матеріали
