Українські скарби

А українською кажуть так...

Гадати чи ворожити?
Якщо маєте українську мовну спрямованість то, певна річ, казатимете ворожити, як говорив і Шевченко (Заворожи мені, волхве) чи як твердить приказка Хто ворожить, той душею наложить.
Якщо ж ви із Суржикевичів, то, звісно, скажете гадати, як-от щойно долинуло з радіо: Печуть пиріжки, по яких гадають про майбутнє. Але чи маєте ви на це право? Народномовний і класичний літературний матеріал каже, що НІ. Погляньмо: Молитву мовляє, а про шахрайство гадає (приказка) тобто, думає, Лину я лину, думку гадаю, і серце відпочиває (Шевченко). Можна навести ще сотні прикладів, у яких українське гадати еквівалентне (за Грінченком) російським дієсловам думать, размышлять, полагать, а не предсказывать будущее чи колдовать, що є відповідниками українському ворожити.
Підкріплює цю думку і гадати з часткою -ся: Якби так малось, як гадалось (приказка).
А насамкінець — для розваги — поетична паралель:
Гостювати чи гостити?
Перше — це бути в гостях самому; друге — приймати гостей у себе (Зараз почали гостити мене вареними яйцями і паляницею — Г. Бар­вінок).

Грати чи гратися?
Вище ми розглядали зв’язки діє-слова грати в реченні (див. «Знахід­ний відмінок»). Настала черга значеннєвих відтінків самого дієслова. Коли українці грають, а коли граються? Як ідеться про музичні інс­трументи або спортивні чи настільні ігри, то грають. Грають також весілля (хоч можуть його і справляти). Про щось дуже швидке в рухах, миготливе чи блискуче теж кажуть, що воно грає (У лузі маківка вес­ною зацвіла… Бабок, метеликів над нею грає сила — Гребінка; Красно грає весняне сонце на чистому небі — Мирний). Про мед, пиво теж кажуть грає (рос. бродит).
Вислови: грати конем (тобто гарцювати), риба грає (коли вона вискакує з води), язиком грати (що означає підлещуватись до когось), море грає (тобто штормить).
Про те ж, що пов’язується із забавками, кажуть гратися (З собакою онучок грався — Шевченко). Тож коли росіянин скаже дети играют, ми кажемо діти граються. «Русскоязычные» одесити теж так кажуть (чи казали). Читаємо, наприклад, у давнього нашого земляка В. Жаботинського: «Господи, как это безжизненно выходит по-русски: «Играли в мяч». Не играли, а игрались; не в мяч, а в мяча».
Далі Жаботинський мовить про одеські вулиці, де — «несколько поколений неметенного смитья». Чи не за­свідчує це ще раз українського кореня «одеської» мови?

Дружити, дружитися
Широко вживані слова у першому своєму значенні: З москалем дружи, а камінь за пазухою держи (приказка), Якби ми з вами подру­жились, багато б дечого навчились (Шевченко). Зате в другому своєму значенні (брати шлюб) ці слова тепер забуті, оскільки перекладний Словник вивів їх за позначку рідко вживаних. Тимчасом вони дуже промовисті. От як читаємо у Свидницького: Тому сина женити.., тому дочку дружити. Або в Марка Вовчка: Не хтів ані дружитись, ані вдома жити — чумакував. З радіо ж долинає: поодружували дітей. А чи не зручнішим до вимови і не таким «залітературеним» було б народомовне: подружили дітей?

Єднати, єднатися
Тут теж маємо справу з виведенням другого значення цього дієсло­ва за позначку застарілого. Але в класичній літературі і народній мові воно живе. Ось приклади. Із Шевченка: Таки у нашому селі назнав я дівчину. Вчащаю і матір-удову єднаю (тобто, схиляю на свій бік);
З народної мови: Не страшно женитись, а страшно попа єднать (тобто з попом домовлятися);
З Грінченка: А що, Опанасе, єднайся на год! (тобто підряжайся).
Хто із сьогоднішніх літераторів скористається з дієслова єднати, єднатися (в другому його значенні), вилученого не лише зі шкільних граматик, а й з інститутських мовних посібників, щоб відтворити поняття, закладені в процитованих реченнях? Мабуть, ніхто. А по­няття тим часом є і відтворювати їх треба. Що ж роблять літератори? Те, до чого й вели їх «зближувачі» мов, — до будування речень на російський копил. Порівняймо:
Цікавими в цьому ключі є також не вживані сьогодні віддієслів­ні іменники єднанка (примирення, винагорода за завдані збитки) і єднанщина (мирова, магарич), зафіксовані у словниках Грінченка і Білецького-Носенка. Як було б гарно сказати, наприклад, справили єднанщину, як воно й справді мовилося в Україні, замість сьогодніш­нього калькованого розпити мирову!

Журитися
Рос. відповідники тут (за Грінченком) — печалиться, грустить, сокрушаться. Можна додати сюди й горевать, тосковать, кручи­ниться та інші подібного значення, але однаково до всіх них наші сучасні самоперекладачі добирають лише один-єдиний еквівалент — сумувати. Навіть у «Вечірній колисанці», досить?таки чутливій до Слова, кажуть: Не сумуй, Івасику, — хоч тут саме собою проситься не журись.
І все ж це дієслово в описаному значенні подеколи ще можна почути чи прочитати. Зате в значеннях дбати про щось чи про когось, брати до серця чиюсь долю, тобто журитися КИМ або ЧИМ, як це властиво народній мові і класичній літературі (Ой ти братику-жайворонку, не журися нами — пісня; По містах люди паливом не журяться, як оце ми — з живих уст; Не журіться життям вашим — Євангелія в перекладі Огієнка), у сьогоднішніх літераторів не побачиш. Скрізь в описаному значенні панує лише одне слово: турбуватися. Як це обмежено, сіро і… нудно!

Забуватися, забутися
У першому своєму значенні це дієслово дорівнює слову забувати, забути. Отже, цілком правильно можна сказати забув удома і забувся вдома, як-от чуємо в народній пісні: Брала дівка льон, та забулась пов’язати або в іронічному прислів’ї Не знав, не знав та й забувся.
Друге значення цього дієслова пов’язане з поняттям, як сказано у Грінченка, приходить в забвение: Минулося — забулося (приказка), Забудеться горе (Шевченко).
Іншого застосування в нашій мові розглядуване дієслово не має. Проте зусиллями тих, хто українською мовою не пише, а сам себе перекладає з російської, починає мати. Зокрема, з телеекрана раз у раз можна почути забувся сном. Нема такого вислову в нашій мові! Якщо йдеться про людину, яка щойно з вами говорила і раптом урвала мову та похилила голову, то про такого кажуть задрімав, закуня?в; про того, кому, попри всі його клопоти, пощастило?таки заснути, —упав (запав, провалився) в сон; про того, хто хоч трохи відірвався думками від реаль­ности, — замріявся, зафантазувався, поринув у себе; про того, хто зро­бив це під впливом сильного почуття, — знетямився (Знетямившись, рубав навсібіч — Стороженко,); хто геть втратив зв’язок із дійсністю, — знепритомнів, поринув у забуття, провалився у небуття (Продаємо чортяці тіло й душу за нещасливу забуття хвилину — Куліш).
Як бачимо, російському забываться, забыться аж ніяк не відпові­дає українське забуватися, забутися. Тож не треба його й тулити туди, де воно не тулиться.

—Не забывайтесь! — скаже росіянин.
—Знай своє місце! — відповість українець.

Відбувати, відбути
Лише в одній смисловій точці, а саме там, де йдеться про щось, пов’язане з певним часом (строком), це дієслово збігається зі своїм російським співзвучником:
відбувати, відбути покарання — отбывать, отбыть наказание;
відбути повинність — отбыть повинность.
Коли ж мова заходить про щось, пов’язане з рухом, починаються розбіжності. Наприклад:

Повторюємо: українці не застосовують дієслова відбувати в розумінні руху. А коли ж застосовують?
1) Коли йдеться про щось, що було і вже перестало бути: Не жаль було давно відбутих... моїх тяжких кривавих сліз (Шевченко);
2) Коли мовиться про справляння обрядів, свят: Відбули Різдво — відбудемо й Великдень (приказка); У суботу дівич-вечір відбули, а в неділю повінчали (Стороженко);
3) Коли ходить про звичайний плин життя: Живуть... відбувають свої романи (В. Підмогильний).

Відбуватися, відбутися
Є рація розглянути вжиток цього дієслова за його часовими формами, оскільки кожна з цих форм має свою царину застосування.
Почнемо з минулого часу. Відбувався, відбувся (відбулася, відбулося) пишемо тоді, коли йдеться про щось регламентоване. Коли ж мовиться про щось стихійне, спонтанне, то треба писати стався (сталася, сталося). Порівняймо: відбувся мітинг (регламентована подія), але — стався землетрус (спонтанна подія); відбулася зустріч (запланована) але сталася зустріч (несподівана). Це — перша царина застосування.
Друга. Відбуватися, відбутися пишемо тоді, коли це дієслово дорівнює значенням слову збутися (рос. избежать, обойтись): Вона прийшла, щоб тільки відбутись від людського нарікання (Нечуй-Левицький); Не мав подарунка — відбувся телеграмою (із живих уст); відбулася жартом (отшутилась).
Третя царина — це коли ходить про щось, що відійшло в минуле назавжди: Відбулись хвилини тихого зачудування (Підмогильний). Тому аж серце стислося, коли в [десятий] День незалежності України по радіо долинув голос Президента, який запевнив: «Україна відбулася!» Цебто, була і перестала бути!?
Виникла ця недоладність, мабуть, під впливом модного сьогодні в Росії вислову человек состоялся. Тож правду казав польський письменник Ян Парандовський про аматорів кальок: «Своїм блазнюванням вони порушують урочисту тишу над колискою Слова. Мови не можна збагатити введенням штучних витворів — цим її можна лише спотворити».
А що лунало б доречно в описаній ситуації? Можна було б сказати Україна настала!, як-от в «Отченаші» (Хай настане царство Твоє! — Євангелія в перекладі І. Огієнка), Україна постала! Україна є (єсть)!Україна живе! Не вийшло б тут поза рамки і Україна стала!, як мовлено в «Записах о Южной Руси» (ЗОЮР) про те, що Мандебурія (тобто Мандебурзьке право) стала; зрештою, Україна сталася!, як читаємо в П. Куліша: Аби ваша думка сталася ділом.
Теперішній час досліджуваного дієслова (його рос. відповідник теперішнього часу не має). Тут теж відіграє роль регламентація: де вона є (наприклад , у ремарках до п’єси), там пишемо відбувається (дія відбувається); де регламентації (зумовленості) нема, там вдаємось до інших дієслів: діється, робиться, чиниться, має перебіг, коїться (в негативному розумінні). Тож неграмотним є повідомлення радіо: Засідання Верховної Ради відбуваються бурхливо. Треба: проходять, точаться бурхливо, мають бурхливий перебіг. Ще одна фраза з радіо: В сорока країнах світу відбуваються сьогодні війни. Ясно, що тут потрібне дієслово точаться чи вислів мають місце. Або ось герой одного з романів письменника Шкляренка підходить подивитися, що там відбувається, а насправді, то міг би поцікавитись, що там діється, робиться, коїться.
Невідповідним українській стилістиці є також вислів відбувається швидка зміна подій. Тут є відтінок стихійності, спонтанності, тому грамотніше викласти думку хоч ось так: Ми є свідками швидкої зміни подій або події — як у калейдоскопі чи ще якось, але без слова відбуватися, бо воно тут недоречне: ніхто темпу подій не зарегламентував.
Запланованість — несподіваність стосується і майбутнього часу діє-слова відбувати. Наприклад, збори відбудуться о такій-то годині, але: нічого з тобою не станеться. Заплановане — відбудеться, несподіване — станеться.
Кілька прикладів суто українського вжитку описаного дієслова в майбутньому часі: Брехнею не відбудешся (сл. Грінченка); Відбудуться (тобто, перестануть бути — наш коментар) наші сьогоднішні замилування (Підмогильний).

Відволікати, відволокти
Наша мова використовує це діє-слово тільки в прямому значенні. Скажімо, ось у такій конкретній ситуації: хтось не має сили, щоб підняти лантух з картоплею та віднести його від місця наповнення, тому відволікає тягар просто по землі. Або: Один так упився, що його додому буквально відволокли (з живих уст).
Сучасні ЗМІ надають розглядуваному дієслову і переносного значення, «відволікаючи» не лише щось конкретне, а й абстрактне. Не треба цього робити! Навіть перекладний тритомник такого не дозволяє, пропонуючи для відтворення поняття спрямувати діяльність чи увагу людини на щось інше, дієслова: відвертати, одводити, відхиляти, відтягувати, розпорошувати.
Конкретизуємо це в паралелі:
Відвідувати, відвідати
Ми б нічого не писали про це звичайне дієслово, якби не телебачення. Звідти якось (та ще й не раз!) пролунало:
— Відвідайте наших вареничків!
Ми здогадалися: автори настільки не знають української мови, що сприйняли дієслово відвідати за рос. отведать. Спеціально для них — міні-паралелька:
Від’їжджати = від’їзди?ти, приїжджати = приїзди?ти
Такі рівності фіксує словник Грінченка. Але їх не визнають ні преса, ні ефір, воліючи лише першу частину, очевидно, через співзвучність з рос. отъезжать. Що ж до народної мови і класичної української літератури, то вони здебільшого віддають перевагу другій частині рівності (Одні від’їздять, другі приїздять — Стороженко; Приїздіть іще!— з живих уст). Мабуть, це для того, щоб не мозолити язика отим не дуже милозвучним -ждж-.

Завойовувати, завоювати

Усталені вислови:

Засвоївши викладене, не забудьмо і про те, що українське займати, зайняти має ще вжиток, властивий тільки нашій мові. Приклади (сл. Грінченка):
1) Свого не втрачай, чужого не займай (не тронь);
2) На хліб, на сіль людей закликають, мене ж, брате, словом не займають (мне ни слова не говорят);
3) У полон займали (захватывать, брать);
4) Займи й нашу на пашу (выгонять — о домашних животных);
5) Як зайняв її з двору, то не знала, куди й тікати (с треском прогонять — о людях);
6) Тихо так усюди, тільки соловейки співають... так душу твою і займає (приводить в восторг).

Займатися, зайнятися
Ми вже торкалися цього діє-слова, розповідаючи про похідний від нього іменник заняття. Тепер придивімось до нього пильніше. Лише у двох випадках воно має вжиток у нашій мові: 1. коли йдеться про явище природи чи живий вогонь (світанок займається, зайнялися скирти); 2. коли мовиться про почуття чи порухи людської душі (зайнялась по самі вуха [почервоніла]; аж дух зайнявся [з переляку]). В усіх інших випадках, хоч перекладний словник наполегливо радить українцям займатися (ким, чим, з ким), це дієслово аж ніяк не доречне. Справді, навіщо українцеві, скажімо, займатись роботою, коли її просто можна робити (Прийшов до дівчини та й у суботу, немає дівчини: робить роботу — пісня)? Навіщо займатись любов’ю, як тепер пишуть по всіх романах, коли набагато природніше віддаватися любощам, поринати в любощі, здіймати жарти любовнії («Декамерон» у перекладі М. Лукаша), забавлятися (Авімелех... побачив, — ось Ісак забавляється з Ревекою, жінкою своєю — Біблія в перекладі Огієнка); зрештою, можна гратися, жартувати (Жартувала з козаком, поки не розвиднілось за вікном — пісня), — але не займатися всім оцим, наче виробничими питаннями. Та й ними, якщо по правді, займатися не слід — тут потрібні інші дієслова:
Навіть політнавчанням в армії тепер ніхто не займається: вояки ПРОХОДЯТЬ гуманітарну підготовку.
— Гаразд, — скаже читач, — автори, переконали нас у необов’язковості дієслова займатися ким, чим, з ким. Але що ж тоді робити з віддієслівним іменником зайнятість? Адже сьогодні він набув особливого поширення як противага безробіттю.
— Тут треба знати, що зайнятість походить не від займатися (ким, чим, з чим), а від займати (кого, куди, до чого).

Засвічувати, засвітити
Саме цим дієсловом послуговуються українці, коли ходить про освітлення. Зажечь свет, свечу, лампу, — кажуть росіяни. Засвітити світло, свічку, лампу, — кажуть українці (Засвічу я свічку, перебреду річку до моєї миленької хоч на одну нічку — пісня). Преса й ефір уперто стоять на зросійщеному запалити світло (ніби запалити хату).

Микола Гвоздь