 Лицарська світоглядна система українського воїнства така ж давня, як і
історія нашого народу. Наважусь сказати, навіть більш давня, ніж
традиційно утверджене поняття - історія. Натхненний Божими знаннями і
мудрістю, упродовж сотень тисячоліть цивілізованого життя нашого
народу, від Аріаварти до України, на теренах нашої Батьківщини Українці
витворили свій, особливий спосіб державобудування та державоуправління.
Він передбачав поділ суспільства на три головні стани:
вчителів-волхвів, воїнів-косаків, митців-господарів та один допоміжний
стан – смердів-рабів. Стан смердів переважно складався з чужинців та
різних зайд.
Стан волхвів був найвищим станом староукраїнського суспільства. До його обов'язків входило проповідування Богом даних знань – Вед, які одночасно були і релігією, і філософією, і законом життя, і оздоровчою системою. Волхви, як представники найвищої влади, були людьми незвичайними, володіли яснобаченням, були провидцями, мали надлюдські здібності і можливості.
Волхви були духовними учителями воїнів. Наскільки сильна була ця традиція, свідчить той факт, що цей звичай родинного спілкування між воїнами зберігся серед українського лицарства аж до середини ХХ століття. Видатний український історик Юрій Липа у книжці "Призначення України", висвітлюючи питання взаємостосунків між воїнами, писав: "Майже не можна уявити собі українця, прив'язаного до якогось вождя, начальника, без відчуття у тому вождеві джерела родинної зичливості. Найвищий вислід влади - це отаман, коли ж він є господарем душі - це батько. Батько - це той, що дає підвладному певність, що він, підвладний, є членом роду. Батько - це титул вождя, що виріс із української раси... Ідеал роду, родини зважив і на типі українського войовника. Поняття батька в українській військовості приносить сумління і моральні підстави порядкування у цілій військовій родині. Батько - це носій моралі нації. Збірна історична традиція опертя - це край, як Мати, Ненька... Почуття роду, отже, є й у війську, і вдома, і в традиційності. Українець не може вийти із своєї родини."
Воїни, виконуючи накази учителів, здійснювали Волю Народу, і своїм жертовним служінням набували надлюдських якостей (козаки-характерники). Найсвятішими обов'язками лицарів були: захист Держави від нападників; захист віри, мови, обрядів і звичаїв від зовнішніх та внутрішніх ворогів.
Стан митців, господарів, гречкосіїв - творців матеріальних благ, був найчисельнішим. До його обов'язків входило: виробляти національні багатства і утримувати правлячі стани волхвів і воїнів.
Стану господарів підкорялися смерди - раби, які були чужинецького походження і прирівнювалися до звірів. Саме з їхнього середовища виходили злодії, лиходії, крадії, злочинці, шахраї, лихварі, грабіжники. Чотири стани суспільства: волхви, воїни, господарі, смерди мали свої суспільні закони, порушувати які категорично заборонялося.
Окупаційні режими, втрата державності, життя в неволі на своїй землі – все це внесло свої корективи у науки державобудування і державоуправління. Стани начебто існують і далі, але що це за стани? Хіба можна порівняти волхвів із депутатами Верховної Ради; воїнів із нинішніми військовими, міліціонерами, працівниками служби безпеки? Чи захищені наші господарі? Смерди в Українській Державі натворили безліч злочинних кланів і вже почали загрожувати соборності і державності Українського народу.
Псевдостановий устрій, десятки конфесій і тисячі сект, сотня партій і декілька радикальних угрупувань - усе це ми маємо сьогодні в Україні, але все це може розв'язати українське питання тільки на шкоду нашому народові.
Подібні ситуації були і в інших народів, як наприклад Японців, Китайців, але вони зуміли перемогти труднощі, створені чужинцями, і дуже велику роль в цьому відіграли їх бойові мистецтва.
Національні Бойові Мистецтва - це потужний чинник національно-патріотичного виховання, який формує активного лицаря своєї держави. На рідній лицарській культурі дуже легко відродити військо таке, яке стане гарантом цілісності і збереженості української національної Держави.
Кодокан для Японії і Шаолінь для Китаю у всі віки були джерелами духовного натхнення, незнищенними потоками із збереженими у чистоті храмами, звичаями, традиціями, мовою, філософією, лічництвом, науками державоуправління і державобудівництва.
В Україні з ХІV по XVIII ст. джерелом духовного натхнення була Запорізька Січ. Саме там, на Січі, черпали наші пращури наснагу до боротьби за волю. Саме там, на Січі, буяв дух вольності, який щоразу піднімав народ на Очищувальні Війни.
Впала Січ. Утвердились загарбники. З'явилася плаксива поезія і слізьми переповнені пісні. Боротьба за волю більше нагадувала примхи дитини, аніж очищувальні війни. На початку дев'яностих ми виплакали і вистраждали Волю. Та ця воля недовговічна, бо волю не дарують - волю завойовують.
На сьогодні в Україні діє безліч спортивних секцій, шкіл бойових мистецтв найрізноманітніших стилів та напрямків, що покликані виховувати нашу молодь в воїнському дусі. Але нажаль, переважна більшість цих так називаємих "шкіл" не мають жодного уявлення про те, що-ж насправді являє собою бойове мистецтво. На тренуваннях відбувається відокремлення тілесного, фізичного виховання від виховання духовного, естетичного, морально-патріотичного. Від справжнього бойового мистецтва, що засновано на глибоких духовних підвалинах, від кодексу Воїнської Честі залишається лише одне – вміння битись, вміння перемогати будь-якою ціною. Це означає, що замість воїнів, виховуються бійці – люди, що вміють користуватись зброєю (своїм тілом), але не знають, коли й проти кого можна її застосовувати. Ситуація дуже нагадує історію про мавпу, якій нерозумні вояки дали до рук гранату, й тепер не знають: в який момент мавпа висмикне чеку, й куди саме ту гранату кине. Таких вояків нині в Україні тисячі, а мавп відповідно – десятки тисяч.
Подібна відсутність духовних підвалин в бойових мистецтвах спричиняє виховання злочинців та зрадників своєї Вітчизни, народу. Яскравий приклад – за часів совітського союзу в 70-90-х роках використання бандитськими структурами шкіл всім відомого японського бойового мистецтва як основних постачальників гарматного м"яса для рекету, розбоїв та інших злочинів.
Багато з так званих бойових мистецтв виховують молодь в дусі космополітизму, спортсменів вчать продавати себе командам та промоутерам, і байдуже, в якій країні доведеться жити, яку мову вчити, аби платили добрі гроші. Є й інша крайність – учень якоїсь школи настільки захоплюється культурою того народу, чиє бойове мистецтво вивчає, що забуває все рідне, й їде шукати щастя в Китай, Японію, Таїланд, тощо. Та нажаль не відає того, що бойове мистецтво на своїй батьківщині зазвичай має високі стандарти патріотизму, що подекуди граничать з шовінізмом. Це значить, що навіть досягнувши високого рівня й ставши майстром, він не заслужить довір"я тих, до кого приїхав, бо він лише гість в їхній країні. Його будуть зневажати й ненавидіти, адже він чужинець, зайда, що неспромігся придумати щось своє, а поїхав в іншу країну красти чуже. Та нажаль усвідомлення цього приходить до людей дуже пізно, в той час як кількість таких яничарів щороку збільшується.
З цього випливає, що будь-яка чужинецька бойова система, чи то просто спорт чи справжнє бойове мистецтво, негативно впливає на розвиток українського суспільства, адже виховує зрадників або й навіть злочинців своєї Вітчизни, народу.
Потужна альтернатива чужинецьким бездуховним бойовим системам – українське, а значить козацьке бойове мистецтво. Першим в Україні (в 1985р.), хто почав розвивати рідну бойову культуру був Володимир Пилат – майстр та дослідник бойових мистецтв. Саме він почав шукати витоки рідного бойового мистецтва в народних танцях, де закодовано безліч бойових елементів. Так виникла потужна система вишколу українського воїна, що отримала назву "Бойовий Гопак".
Зараз точаться бурхливі суперечки навколо рухової спадщини українського національного бойового мистецтва. Так звані "митці" та "майстри" повсякчас проголошують, що нічого нового створено не було, що Бойовий Гопак – лише копія системи типу "боксо-карате". Щоб упевнитись, що це не так, достатньо прочитати книгу В.С. Пилата "Бойовий Гопак".
За цими суперечками дослідники не помічають найголовнішого – самої сутності справжнього бойового мистецтва, в якому найпершим та найважливішим завданням є виховання особистості, де поняття совісті є основою воїна. В школах Бойового Гопака до виховного процесу підходять з того боку, з якого в нашій країні мало хто любить підходити. Цей бік, на мою думку, має засвоїти собі особливо молодь, яку зараз ніде і ніхто не вчить того, що першим заповітом народу є "вірність своїй країні".
Від багатьох прихильників одноборств не раз чуємо – "Не вигадуйте знову велосипед, а користуйтесь тим, що маємо!". А далі – стократне повторення нав"язливого у вухах: "Тренуйся, вдосконалюй себе, розвивай своє тіло, а решта – анархія "…
Немає більш облудної науки! Адже є "щось", без якого жодна тренованість не допоможе; ніяке усвідомлення своєї індивідуальності не порятує, ані запал, ні посвята не спасуть. Цим "щось", цим потужним стрижнем є характер. Тільки характер підносить людей на небачений рівень, і тільки за такими людьми тягнеться маса. А тією чудодійною енергією, яка людей возносить, є сила характеру.
Що ж таке характер? Це – уміти у вирішальну мить сказати "так" чи "ні", це вміння вибрати, а не вмерти від сумніву як той віслюк, що сконав хитаючись між вівсом і сіном, як наш народ хитається останніми роками між Европою та Азіопою, москвофільством і європофільством, – без жодного натяку на усвідомлення потреби своєї власної сили й волі у своїй власній хаті.
Що є сила характеру? Це вірність переконанням, готовність йти з ними до слави або до загину. Це не безхарактерне стрибання зліва направо і навпаки мід маскою "ідейного шукання", це не безглузде дискутування над тим, чи має народ право жити чи ні; це не стримування себе від реакції на зневагу твоєю країною, твоїм народом, усім твоїм – під тим приводом, що це було б "не на часі", або що "ще не знати, що з того вийде"…
"Сила духу керує силою розуму. Сила розуму керує силою тіла. Без сили духу, розуму і тіла неможлива перемога в бою" – ці слова Засновника стилю "Бойовий Гопак" В. Пилата знає напам"ять кожен гопаківець. Ці та інші базові цінності, що укладені Верховним Учителем Бойового Гопака в "Кодекс лицарської Честі", окреслюють гопаківцям способи служіння нації. Адже воїн – не індивідуальна одиниця, не розпукла від гордості булька, ні, воїн – це найперше слуга Народу, слуга провідної верстви (луччих людей за Д.Донцовим), слуга господарів, робітників, митців. Воїн служить, бо має силу характеру. Силу, що дає воїну наснагу та бажання служити. Служити захищаючи.
Нажаль жорстке сьогодення знищило станову систему, й все помінялось з ніг на голову. Українське суспільство кероване переважно смердами (духовними рабами), а волхви, справжні провідники народу, сдається, остаточно вироджуються. Робітники, що ремствують на владу, звикають до думки про "неспроможність Держави забезпечити їх безпеку і нормальне життя", а серед сучасних воїнів мало хто реально служать народу, в той час як більшість просто використовують службове становище для власних цілей.
Враховуючи цю ситуацію, Засновник стилю "Бойовий Гопак" В. Пилат створив систему, що не є суто воїнською й суто бойовою. Адже якщо в Україні гине провідна верства, знищуються стани свідомих робітників, митців, господарів – то їх треба відроджувати. Тому система "Бойовий Гопак" була поділена на напрямки: оздоровчий – який ідеально підходить навіть для людей миролюбної та спокійної вдачі, які шукають шляхи гармонії тіла і духу; фольклорно-мистецький – що орієнтований на творчих людей, які прагнуть проявити свої здібності беручи участь у показових виступах, фестивалях, кіно- та фото-зйомках, і мають на меті демонстрацію краси та досконалості рухів; спортивний – розрахований на людей активних і наполегливих, які здатні брати участь і перемогати в спортивних змаганнях; бойовий – розроблений для кращих майстрів в спортивному напрямку, цей напрямок окреслює шлях українського Воїна – лицаря Святої Борні.
На сьогоднішній день всі вищезгадані напрямки Бойового Гопака успішно діють в Україні та поза її межами. Щороку під час тренувань, літніх та зимових оздоровчих таборів, семінарів, мандрівок оздоровлюються сотні українських юнаків та дівчат. Збірна України з Бойового Гопака за сприяння МФБГ прославила рідну бойову культуру на весь Світ, здобувши ІІІ місце на IV Міжнародному фестивалі бойових мистецтв, що відбувся у жовтні 2001 року в Південній Кореї. Гопаківці постійно виступають на змаганнях різного рівня, де завдяки своїй бойовій майстерності підносять Бойовий Гопак до спортивних висот.
Бойовий Гопак – це система, що вдало поєднує фізичне навантаження з виховним процесом, це мистецтво, вивчаючи яке учень розвивається різносторонньо, й гармонійно розвиває три фактори сили.
Це значить, що тільки така система виховання як "Бойовий Гопак" та їй подібні, зможуть виховати українців в українському дусі, виховати як "рівних серед рівних", без синдромів меншовартості, без комплексів неповноцінності, які нам нині так активно нав"язують. І тільки виховання, що засноване на високих моральних і духовних засадах зможе реально витягти українське суспільство з кризи, відігравши велику державотворчу роль.
Доповідь на Всеукраїнській науково-практичній конференції з український національних бойових мистецтв
Інструктор Бойового Гопака,
керівник ШБГ "ХОРС", С.О. Тіщенко
м. Запоріжжя, 2007р.
 |
Переглянути схожі матеріали 
Розділи сайту
Цікаві матеріали
