Українські скарби

Про Стрибога у книзі С.Плачинди "Київські фрески" є така легенда:
Жили на Росі чи Славуті славні поляни Житий і Добрина. І народилося в них дві доньки - чарівні, як богині. одна з*явилася на світ у Полі під час весняних робіт, тож нарекли волхви її Поляною, або Полею. А друга народилася тоді, коли Добрина пішла прати до води у долину. Тож дівчину так і назвали - Додолою.
Поля була старша і така гарна, що навіть старі волхви не могли відвести од неї погляду.
Її пілко полюбив юнак з Роденя - прудконогий Стриба. Переможець молодецьких змагів, Стриба багато подвигів учинив на честь красуні й дістав право взяти її собі у жони.
Та чарівну Поляну вздрів з небес сам Перун. І розтопилося серце громовержця. Уперше в своєму вічному житті закохався грізний Бог блискавки й грому.
- Бути Поляні богинею! - вигукнув громовержець так, що слова його почули всі поляни. І зраділи, що матимуть такого могутнього, всесильного родича, який щедро поливатиме їхню землю дощами, а ще, дивись, вогненими стрілами відганятиме ворогів.
Вбрали Поляну в найкращий одяг, заплели косу до п*ят. Подруги подарували їй розкішний вінок, у який вплели найбарвистіші ромейські стрічки. Привели дівчину до Перунів, аби віддати в жони громовержцеві.
Увесь Родень ішов за Перуновою нареченою. І похнюплений Стриба теж.
Та ось задрижала земля. Люди попадали навколішки. Лише Поляна стояла горда, як богиня.
У золотому осяянні, з пучком вогняних стріл у руці з*явився Перун. Вигляд мав наймогутнішого богатиря. Молодецькі сріблясті вуса спадали аж на його могутні плечі. В очах - огненний зблиск. Мужнє обличчя відсвічує міддю. Горіли золоті кучері на голові.
Усміхаючись, Бог-красень почав наближатися до Поляни.
- Прощай, кохана моя Полю! - скрикнув розпачливо Стриба, вихопив короткий мисливський меч і встромив собі в серце.
Жахно скрикнув натовп. Жалібно зойкнула Поля.
Спохмурнів Перун.
- Ні, не хочу, щоб на шлюбі моєму замість меду кров лилася. Хай же ти, прегарна Поляно, нікому не дістанешся! - прорік громовержець і змахнув своїми стрілами.
Сильніше від Хорса сяйнули блискавки, вдарив страшний грім.
У неймовірному страхові люди припали до землі. А коли підвели голови, то не побачили красуні Полі. Замість неї стояло дивовижне дерево - високе й тонке та струнке, як дівчина.
- То наша Поляна! - закричав хтось з родіїв, показуючи рукою на дерево.
- То Поля, - відгукнулися інші.
- Що то за дерево? - допитувалися задні.
- Тополя, - відповіли їм.
Так і пристала до дерева назва - тополя, що поширилася по всій землі полянській.
А Перун за мить злітав у Вирій, приніс звідти пригорщу живої води. Бризнув на лице мертвому Стрибі, й ожив юнак.
- Будь моїм побратимом, Стрибо! - сказав Перун. - Адже обоє ми осиротіли баз нашої Полі. Чи готовий на це?
- Готовий! - твердо мовиви Стриба.
Вони претворилися у соколів і полетіли до Вирію, де живуть слов*янські Боги. Там Перун зірвав з Прадуба - вічного дерева слов*ян - молодильне яблуко і дав з*їсти Стрибі, який одразу став невмирущим. Тоді попросив у всемогутнього діда свого Рода міцні крильця для побратима й прикріпив їх до ніг Стриби. І благословив Род, аби Стриба став Стрибогом - володарем вітрів.
Відтоді нерозлучні - Перун і Стрибог.
Стриба щодуху дме, ганяє хмари по світу, а Перун їх разпанахує стрілами, пускаючи життєдайний дощ на землю в потрібному місці. Так вони творять добро: без вітру й без дощу немає життя на землі.
Тільки серце Перуна знову закам*яніло. Не злюбив він жінок. Остерігається дівчат. Суворо заборонено тепер жінці з*являтися в пущі громовержця - Перунах.
Та поляни хотіли якось задобрити грізного Бога. Згадали вони про Додолу, що красою не поступалася Поляні. Також одягли її, як наречену і повели до Перунів. Стали гукати громовержця, аби він узяв собі у жони рідну сестру Поляни, а за це дав дощу, який так потрібен зараз. Почув Перун голоси полян, глянув на землю, уздрів чарівну Додолу. Дуже гарна дівчина. Але Перун уже мав кам*яне серце, що цього разу не розтопилося. Всміхнувся він журно й мовив з неба трубним голосом:
- Спасибі слов*яни мої, за наречену. Гарна дівчина. Годиться мені в наречені. За неї посилаю вам рясний дощ на поля й ліси ваші. А Додолу віддайте за найкращого, наймогутнішого юнака, що переможе на змагах.
Відтоді щовесни кожне городище чи селище на землі полянській готує Перунові наречену - свою Додолу, обираючи для цього найвродливішу дівчину. Виводять волхви її за село і просять Перуна взяти її в жони, а за те дати їм дощу, бо надто вже спрагла земля. Громовержець не бере в жони Додолу, зате надсилає полянам важкі хмари з дощем. А Додола віддається за кращого парубка. Тому буяє країна Оратанія щедрими врожаями жита, ячменю, проса. Тому виростаюь тут руси-богатирі.
Відтоді розводять поляни й тополю - красиве дерево, що полюбилося і ромеям, і навіть персам та філістимлянам, бо приїздять і випрошують саджанці та насіння на розплід.
А росте тополя в Оратанії лише для жертовних вогнищ. Так хочуть Боги у Вирії. І Перун теж. Тож горить і горить красуня Поляна в полум*ї, знову і знову приносячи себе в жертву Перунові за рід свій.