Українські скарби

Неділя, 28.05.2017, 03:10

Вітаю Вас Подорожній | RSS | Чільна сторінка | Статті | Реєстрація | Вхід

Чільна сторінка » Статті » » Історія

Бориспільське антибільшовицьке повстання 1920 року

У травневий розмай, 6 травня 2011 р., минає 91 рік трагічних подій в історії міста Бориспіль (Київщина). Занадто довго ця подія замовчувалась. На жаль, свідків чи учасників тих подій уже нема на цьому світі. Одних було вбито під час придушення народного повстання, інші загинули в наступні роки комуністичного терору: під час голодомору, від кривавих репресій у катівнях НКВД і в сталінських концтаборах. Отож через багато десятиріч, коли з'явилася можливість розповісти про цей епізод національно-визвольних змагань наших земляків, не було в кого розпитати про його подробиці. Та на щастя, до часу здобуття Україною незалежності дожили діти учасників повстання. З ними наприкінці 1980-х на початку 1990 років вдалося поспілкуватися членам патріотичних організацій (Українська Гельсінська Спілка, Народний Рух України) і дещо записати. У ті ж роки більш масштабну дослідницьку роботу виконала директор Бориспільського історичного музею Наталія Йова. Вона записала свідчення декількох найстарших за віком бориспільців - уродженців нашого міста. В архіві Бориспільського музею є чимало красномовних документів, що відтворюють цю трагедію… 


...Після падіння влади УНР і приходу більшовиків деяка частина людей повірила у правдивість намірів червоного режиму роздати селянам землю, а робітникам заводи і створити всім працьовитим верствам населення умови для вільного й заможного життя. Адже недаремно старалися десятки тисяч брехунів-агітаторів, посланих в Україну Троцьким. Проте віра в ленінські декрети і дія комуністичного ідеологічного дурману тривала недовго. Людей поступово охопило розчарування політикою нової влади, яка хоч і називала себе "робітничо-селянською", але насправді була репрезентована забродами-комісарами, на побігеньках у котрих служили відомі усьому Борисполю гультяї, п'янички, ледарі, злодії та інші люмпенізовані елементи соціального дна. Але навіть не в цих людей була влада, а в руках грізного начальника ЧК, який без слідства й суду вершив розправу над бориспільцями, "іскарєняя враждебний дух і прєеєкая любиє папиткі падрива власті пралєтаріата".

Наче грабіжники з Чорного лісу, налітали на містечко й навколишні села "продатряди" і на власний розсуд забирали в людей усе, що на очі траплялося: майно, хліб, фураж, навіть вишиті рушники і скатерки. Усе це, за словами комісарів, мало допомогти "аканчатєльной пабєде міровой рєволюціі". Бориспільцям несила вже було терпіти нескінченні грабунки. Тільки й чули від червоноармійців: і те дай і це дай. Озброєні й злі вояки вдиралися до хат -і нагодуй їх смачно, і горілки дай, і коней запорай.

Особливо обурювала бориспільців - людей високоморальних, культурних і благочесних - низька мораль "червоних визволителів". Без дозволу заходять до хати—не вітаються, ніг не витирають, шапок не знімають, поводяться так, наче вони тут господарі. Та ще й брутально лаються - що не слово, то матюк, не соромляться ні жінок, ні дітей. Ночами й днями скаженіло полювали за молодицями, нерідко ловили й мучили молоденьких дівчаток. Не одна з них потім від ганьби і сорому божеволіла чи накладала на себе руки. Та ще й ті ж більшовики нещадно грабували бориспільські церкви, хапали золоті речі, виганяли віруючих з храмів, збиткувалися над священиками, забороняли богослужіння.

А поскаржитися нікому. Наважився, було, один статечний чоловік, шанований земляками, розповісти про всі ці неподобства високому командирові, з ніг до голови запакованому у шкірянки, але той, не дослухавши до кінця, вихопив з кобури револьвера, підніс дядькові до скроні, збив його з ніг і як заверещить: "Ах ти, мать тваю-перемать, контра, да как ти смеєш чєрніть салдат міравой рєвалюціі, каториє асвабаділі вас- хахлов ат Пєтлюри? Убірайся вон, скатіна нєблагодарная! І зарубі сєбє на насу: при грядущєй камунє всьо будєт опщєє- і баби тожє».

Ледве підвівся дядько, пішов голову похиливши і стиснувши кулаки: «Звідки взялася ця напасть на наші голови? Що робити, де шукати порятунку від нелюдів-бузувірів?"

Бориспільців більшовицька влада грабувала нещадно. "Продотряди” налітали на садиби і забирали все, що потрапляло під руку: майно, хліб, фураж, а ще вимагали, аби їх частували, напували і годували коней. Це обурило жителів тодішнього містечка. І в Борисполі було створено підпільний комітет самооборони.

Щоб краще собі уявити, якими методами реалізовували більшовики політику «воєнного комунізму» в Борисполі і в інших окупованих ними селах, містах і містечках України, треба ще раз прочитати листи Володимира Короленка до Анатолія Луначарського. В описаний період відомий письменник - гуманіст проживав у Полтаві (Бориспіль тоді входив до складу Полтавської губернії) і був свідком антилюдської, канібальської політики комуністів: масових розстрілів селян, які вранці проходили в місто, щоб поміняти продовольство на промислові товари (адже ринок і торгівля були заборонені), взяття в заручники дітей і жінок і вбивств ні в чому і ні перед ким невинних полтавців. Нажаханий звірствами червоного режиму щодо простого люду, Володимир Галактіонович просив свого земляка, який на той час був наркомом освіти у ленінському уряді, негайно втрутитися, зупинити свавілля й жорстокий терор проти українців. Проте Луначарський, як відомо, на листи Короленка не відповів і спроб припинити терор не робив.

Отож, як бачимо, існували вагомі підстави для того, щоб навіть колишні симпатики більшовиків чи ті, кому було байдуже, чия влада в місті й державі, поступово дійшли переконання: тільки згуртувавшись і об’єднавшись, можна порятувати себе від щоденних грабунків і наруги, захистити гідність і честь. Саме тоді сміливі люди, серед яких переважали свідомі українські патріоти, котрі свого часу перебували на фронтах світової війни, а потім воювали в армії УНР, створили підпільний комітет самооборони. За деякими даними його очолював полковник армії УНР Іван Чепілко. Метою комітету була підготовка до організованого опору окупантам.

Перед початком повстання керівники його проводили підготовчу роботу, підбурювали бориспільців проти Червоної армії, виставляли пости. Вночі можна було почути: "Стій! Хто йде?”.

Члени комітету збирали зброю і чекали сприятливого часу для початку повстання

Було вирішено, що повстання розпочнеться в момент наближення до Борисполя українсько-польського війська. Нагадаю, що в той час об’єднане українсько-польсько військо, очистивши від більшовиків усю Правобережну Україну, зайняло Київ і рушило далі на схід. До Борисполя залишалося якихось два десятки кілометрів.

Назустріч їм, з боку Полтави, йшли червоні. Серед них переважали вояки-калмики під командою тупого, але жорстокого зарізяки Оки Городовикова. Їхній шлях пролягав через Бориспіль. Ось тоді комітет самооборони й закликав бориспільців до повстання. У церквах задзвонили дзвони, люди зібралися на міському майдані. Владу комісарів було легко скинуто, а їх самих роззброєно, одних заарештовано, інших вигнано з міста. Порозбігалися й комісарські прислужники.

Повстанці не хотіли кровопролиття, тому послали до червоних на переговори своїх представників, щоб по-доброму попросити їх не входити в Бориспіль, не займати людей. У відповідь - більшовики розстріляли парламентарів. Після цього повстанці під керівництвом комітету оборони вирішили до останнього захищати від ворогів своє місто, свої родини і майно.

Уже наступного дня між ними й переважаючими силами червоних розпочався бій, який у різних кінцях міста тривав від самого ранку до пізнього вечора. Бориспільські повстанці героїчно відбивали атаки п'яних калмиків. Проте ситуацію ускладнювало не тільки невигідне для українців співвідношення сил, але й відсутність зброї, набоїв. Перелом у боротьбу внесло те, що, польсько-українське військо, не дійшовши до нашого міста, стало відступати, а в Бориспіль прорвався бронепоїзд червоних і почав з усіх видів зброї обстрілювати місто. Гармати били по будинках запалювальними снарядами, чим викликали велику пожежу. Палало понад 500 будинків, звідусіль долинав жіночий і дитячий плач. Стурбовані долею своїх родин, повстанці почали відступ. Саме в цей час розпочалася чергова атака червоних. Після тривалого бою їм вдалося оточити повстанців і багатьох виснажених, беззбройних людей захопити в полон.

За словами очевидців, полонених, а також деяких інших бориспільців - чоловіків, які не встигли сховатися—всього близько 300 осіб- більшовицькі кати вивели за місто Броварським шляхом, де змучених і беззахисних закатували. Рідні й близькі так і не довідались, де поховано їхніх батьків, братів, чоловіків. Але на цьому більшовики не заспокоїлися.

Захопивши Бориспіль, вони вчинили дику розправу над його мешканцями. Вдершись вдерлися до міської лікарні, перебили всіх поранених, а заодно і хворих. А тоді скоїли ще одне нечуване звірство. Згідно з наказом окупаційної влади було проведено масову облаву на всіх осіб чоловічої статі віком понад 16 років. Людей брутально хапали на вулицях, у хатах, за обіднім столом, за працею, хворих піднімали з ліжок і всіх під конвоєм зганяли на міський майдан. Робили це, незважаючи на плач дітей, голосіння жінок і матерів. Ніхто не бажав слухати ніяких пояснень. Тих, хто чинив опір, вбивали на місці.

Затриманих вишикували в лави й без усякого слідства і суду почали виводити на розстріл кожного десятого, а в деяких групах арештованих - навіть кожного п'ятого.

Голос свідків

Ось свідчення учасників тих подій, які можна вважати історичними документами, бо записані безпосередньо з їхніх вуст.

Макар Прожейко:

«Бориспільці не хотіли впускати більшовицьке військо в містечко, щоб не давати «оброк» кіньми, возами, харчами. Дзвони всіх церков скликали на мітинг. Більшовики направили своїх делегатів, але жителі заявили їм, що не впустять війська. Так само заявили селяни Требухова та Зазим’я. Бориспільці патрулювали вулиці, залягли там, де Рогозівське і Микільське кладовища. Більшовики з боку Іванкова встановили кулемети. Чепілко та інші організатори повстання їздили кіньми та закликали людей до оборони. Більшовики ударили з бронепоїзда і спалили близько 500 хат. Була велика стрілянина. Полонених більшовики повбивали, поранених добивали в лікарні. Збирали чоловіків, відбирали кожного п’ятого або десятого. Їх усіх вивели з Борисполя і розстріляли на Броварському шляху. А перших стріляли біля Княжицького озера.»

А ось свідчення учасника, простолюдина, який залишив дуже цікаві письмові спогади. Рідні цієї людини просили не називати його прізвище, бо вони боялися переслідувань з боку бориспільської комуністичної влади, адже розмова велась 1989 року.

«Один із загонів більшовиків у 60 чоловік коло 20 квітня 1920 року заскочив у Бориспіль, став у громади вимагати всього з лайкою та погрозами. Люди ледве роззброїли загін та пустили на всі чотири сторони. Вони пішли на Переяслав, там збирались та гуртувались ці недобитки. А з другого боку гуртувались у Броварах.

Цілий тиждень у Борисполі гудів пожежний дзвін, щоденно скликаючи людей на громаду. Люди радились, що робити, як не допустити нападу на Бориспіль більшовиків. Те саме творилось у Требухові та Зазим’ї. Молоді гарячі голови радили створити озброєні загони та відбиватись. Багато було такої думки, та в діях не було єдності. У мене обродилась жінка. Я нікуди на збори не ходив. Але вночі на охорону підступів ходив і я.

У неділю зранку більшовики напали на Бориспіль, от Мартусівки до Іванкова. Люди стали тікати з Борисполя наниз, у бік Кучакова, Сеньківки та Горобіївки. Два гурти молоді кинулися давати відсіч. Але побачивши, що більшовиків сила-силенна, теж кинулись утікати. Я щойно прийшов із нічної варти та приліг вдягнутим. Коли розгорілася стрілянина, то кинувся втікати з семирічною дочкою. Коло Миколаївської церкви дочка відстала від мене, а я левадами побіг на Гнилушу, а там ровом на Чепільчину леваду. Далі попрямував між болотами іванківським бродом.

Більшовики головними силами напали з боку Мартусівки та з Рогозівського шляху, од Микільського грабовища. Звідси вони почали палити хати. Бориспіль горів аж до Коломичівського грабовища. Люди боялися їх, як чорт ладану, тікали з Борисполя, ховались у болотах, лозах, очеретах, інших селах. Більшовики без розбору вбивали на вулиці коло двору кого побачать. Поранені бігли в лікарню, але більшовики заскакували й туди, витягували поранених та добивали.

Напившись кров’ю, стали вишукувати чоловіків та, зібравши «по щоту» 168 їх, погнали на Княжицьке озеро, на Броварський шлях, та там із кулеметів усіх розстріляли. Багато ще убили людей на вулицях та дворах. А військові заходилися грабувати майно. Під час пожежі в Борисполі горіли також Требухів та Зазим’я. Там розправлялися з селянами комуністи, які зосереджувалися в Броварах. Зо два тижні у Борисполі тероризували та грабували населення.»

Наведені документальні свідчення були б однобічними, якщо не навести свідчення і протилежного боку. Є куці згадки командира 58-ї дивізії Оки Городовникова в його книзі мемуарів, де він згадує про повстання в Борисполі, про те, як його дивізія придушувала повстання непокірних бориспільців.

Вдалося натрапити на згадку про події 1920 року в «Історії міст і сіл УРСР. Київська область» 1971 року. Тут на сторінці 188 цій події присвячено лише декілька рядків: «На початку червня бориспільці хлібом-сіллю зустрічали своїх визволителів – воїнів 58-ї дивізії 12-ї армії. На мітингу вони прийняли резолюцію підтримувати червоноармійців усім необхідним.» Автори цієї брехні посилаються на «Нариси історії Київської обласної партійної організації». Хто як кого зустрічав, ми вже знаємо.

Вдалося знайти згадки одного з перших комсомольських активістів Борисполя Зайцева Дмитра Мартиновича, який у той час проживав тут, а помер у Лубнах:«Организаторы восстания – группа местных националистов и кулаков. Не буду перечислять их фамилии. Знаю, что они уничтожены. Да и вспоминать фамилии этих врагов нет смысла. А вообще участвовало в этом более тысячи человек. Командование Красной армии выслало своего представителя комиссара одной из дивизий и предложило созвать сход населения. Это предложение организаторами восстания было принято. Четыре церковных колокольни ударили набат, и во второй половине дня на площади в центре города собрались тысячи людей, перед которыми выступил комиссар и предложил сдать оружие, впустить красное войско в город. Организаторы восстания от этого предложения отказались.

Это было в июне 1920 года, число не помню, но помню, что это был православный праздник Зелена неділя. Тогда кругом Борисполя поднялась пулемётная и оружейная стрельба. Бой продолжался до двух часов дня и прекратился лишь тогда, когда бронепоезд со станции дал несколько орудийных залпов зажигательными снарядами, которые подожгли до 500 дворов. Несколько сотен повстанцев было захвачено и расстреляно где-то возле Броварской дороги. Целый месяц военный трибунал разбирал дела повстанцев и выносил свои приговоры. Так было подавлено это восстание.»

Якщо підсумувати всю інформацію про причини повстання, то слід згадати про тогочасні обставини. Українським селянам традиційно були притаманні господарські інтереси. Вони не могли дозволити, щоб зароблене тяжкою працею, часто протягом життя кількох поколінь, легко відбиралося знахабнілими комісарами. Тому селяни так вперто чинили опір, щоб червоні війська не захопили Бориспіль. Вони відстоювали свої честь, свободу і добробут. Їхні цілі на цей час співпали з національними інтересами, які намагалася втілити в реальність Українська Народна Республіка. Лідером бориспільської громади в тогочасному Борисполі був офіцер Української армії Чепілко. Тому повстання відбувалося під жовто-блакитними прапорами. На жаль, воно не отримало значної підмоги армії УНР, яка в цей час вела кровопролитні бої з більшовиками у столиці.

Ось спомин про ті дні Івана Козуба, 1896 р. н.: "Щойно я повернувся до Переяслава, як дізнався про наближення до Києва білополяків (союзні Симонові Петлюрі польські війська. – Ред.). Поляки вже захопили Дарницю, наближалися до Борисполя, де були осередки найсвідоміших українців-петлюрівців та прихильників Центральної Ради. Якісь Чепілка та Литовка підняли повстання проти радвлади, проти червоного російського війська, яке підтягувалося із фронту. Вони обстріляли ешелон і мали намір його роззброїти, але кількісна перевага, згуртованість та дисципліна червоних частин зробила своє діло – повстання було придушене. Сам Бориспіль на дві третини спалили і розстріляли кожного п’ятого мужчину з його мешканців. Повстанці повтікали. Втекли і ватажки Чепілка та Литовка”.

А ось рядки з Народної книги-меморіалу 1991 року: "1920 року жителі Борисполя на Київщині та навколишніх сіл підняли повстання проти радвлади, що провадила непосильну хлібовикачку. Під час придушення повстання було спалено до 500 дворів, розстріляні всі повстанці, а всі поранені були добиті в лікарні… За подібні злочини проти людства і людяності нацисти сіли на лаву підсудних у Нюрнберзі”. Ми й по сьогодні не можемо назвати число страчених під час тієї розправи, настільки багато було вбито людей.

Червоноармійці напали на місто вранці 6 травня. Стрілянина розпочалася з боку Дударкова, але основні сили наступали від Мартусівки та Рогозівського шляху. Повстанці не могли стримати противника. Згадував про те мешканець Борисполя І. С. Логвин, 1891 р. н.: "Люди тікали на Кучаків, Сеньківку, ховалися в болотах, очеретах. Були такі, що співчували їм (червоним. – Ред.), ждали їх, виходили на вулиці привітатись, а більшовики без розбору вбивали їх... Були ж такі аполітичні, що ні в які справи не втручалися, та, вдягнувшись, ішли в церкву (бо ж неділя була, свято Георгія), а їх на вулиці вбивали, заскакували в лікарню – звідти витягували поранених та й убивали…”

А ось розповідь бориспільця І. А. Момота, 1911 р. н.: "Бачив, як ішли солдати од Беживського кладовища на Яцютовку (зараз Чапаєва). Їх стріли люди з Борисполя зі зброєю, яка в них була. Але солдати Червоної армії їх убили, окружили Бориспіль, спалили Яцютовку... Хто не втік і не заховався, всіх половили і погнали через агрошколу, де зараз військове підсобне господарство, на Бровари через місток залізниці. Там була викопана канава... поставили в два ряди, порахували: перший, другий, третій, четвертий, п’ятий... П’ятий! Виходь! Повиходили... Тут же перед ямою і розстріляли... Це вже мені ті розказували, що не попали під розстріл. Родичі на другий чи на третій день стали забирать своїх близьких, хоронить”.

П. К. Йова, 1905 р. н., згадував: "Спочатку в місто зайшов загін червоноармійців, який роззброїли бориспільці. Потім червоноармійці почали палити Бориспіль. Спалили Яцютовку, Коломичівку, Беживку. На Броварському шляху розстріляли людей. Мій батько вийшов до них із хлібом-сіллю і просив, аби не палили вулицю Йовивку. Причиною повстання було несприйняття бориспільцями радянської влади. Зачинщиками повстання були Сіренко, Чепілко, Кондратенко з Олексянки, Литовка. У 1937 р. репресували бориспільців – Луценка, Бахмата, Пішковича (вчитель), Котка, Безбородька та інших. Повернувся десь у 1950-х роках тільки Іван Бондар, але вже безрукий.

Зі спогадів Михайла Паціри, 1903 р. н.: "Народ підбурювали Литовка і Чепілко. По місту дзвонили дзвони, скликаючи людей на сходки. Червоноармійці просили пропустити їх через Бориспіль, але з усіх кутків Борисполя ніхто на це не погодився. З Коломичівки строчив кулемет. Горіла Яцютовка, від неї вогонь перейшов і на Беживку. Обстріл тривав добу. На Коломичівці бориспільці тримали оборону два дні”.

Бориспілець Михайло Кошман, 1907 р. н., згадував: "У 1920 році, коли почалося повстання бориспільців проти Червоної армії, мені було 13 років. Повстання почалось тому, що євреї-активісти підкупили бориспільців Чепілка Миколу (офіцер), Воронуху, Литовку, щоб не пустити Червону армію через Бориспіль…

Я їхав на конях. Раптом побачив, що від Глибокого в напрямку Борисполя мчить червона кавалерія. Було це біля рогозівського кладовища. Кавалерія повернула до урочища Гнилуша. Там уже рвалися снаряди. Коли я приїхав додому, то вся рідня, злякавшись наступу червоних, переховувалась у чагарниках. Наступного дня погрузили на підводу одяг і цінні речі і поїхали до Глибокої долини, щоб там пересидіть.

Червоноармійці запалили Коломичівку та Олексянку. Згоріла клуня в Кондратенка (Гринька). Потім червоноармійці зібрали все чоловіче населення і розстрілювали кожного п’ятого. Було це неподалік від дороги на Дударків. Мій брат стояв п’ятим, але за кілька хвилин до розправи його попросив один чоловік помінятись місцями, щоб стати поруч свого товариша. Брат залишився живим, а того чоловіка розстріляли. Перед початком повстання керівники його проводили підготовчу роботу, підбурювали бориспільців проти Червоної армії, виставляли пости. Вночі можна було почути: "Стій! Хто йде?”. Повстанці хотіли самостійності… Серед учасників повстання були Бахмат Олексій, Безбородько Василь, Бондар Яков.

Одночасно відбувалися повстання у Требухові та Зазим’ї. Більшовики вже палили ці села, тому організатори повстання говорили, що треба повставати проти більшовиків і не пустити через Бориспіль червоноармійців”.

Уродженець Борисполя Микола Галактіонович Клещенко у свої 90 так згадував про ті дні: "Головна фігура в повстанні – Сіренко, капітан. Керував повстанням його друг Семенко, письменник, Чепілко Микола з Олексянки – його розстріляли (20.06.1921 р. вбили чекісти. – Ред.), Воронуха Іван Іванович – учасник повстання з вул. Козирівки. Брав участь у повстанні Клещенко Андрій Галактіонович (писав вірші), за фахом, фельдшер, студент Полтавського філологічного факультету, ідеолог повстання. Момота Михайла тричі арештовували, він тікав, був убитий біля Воронькова… Говорили, що Момот спалив синагогу, але то неправда. Грабовського теж вважали націоналістом, петлюрівцем, він навчався в Києві, в Бориспіль приїздив, тут його і вбили”.

Надія Василівна Коротя жила в Борисполі на Старокиївській. Вона тікала до сестри в Малу Старицю. Бо на той час убили двох їхніх сусідів... "Червоноармійці палили хати, розстрілювали людей. Біля лікарні була плантація табаку, куди ховалися також бориспільці. Там багато з них були розстріляні”.

Це літопис минувшини, згорьовані долі наших співвітчизників

Його було страчено

На одній із старанно доглянутих могил на Беживському (нині вул. Дзержинського) цвинтарі зберігся великий дерев’яний хрест із написом: "1920. 26 апреля. Здесь покоится раб Божий Федор Иванович Бубон. Убит во время восстания” (26 квітня за ст. ст. був похований, а розстріляний 24 квітня, за н. ст. 6 травня).  Родичі похованих тут людей розповіли, що ця історія передавалась у їхньому роду з покоління в покоління: великий хрест поставлено на могилі 16-річного хлопця, розстріляного у дні придушення повстання, менший - на могилі його батька, який пережив сина на 19 років. З дальшої розповіді з'ясувалося, що того трагічного дня батька й сина арештували на вулиці, коли вони поверталися додому від родичів з віддаленого села, отже участі в повстанні не брали.

На майдані в лаві арештантів батько й син стояли поруч, ще не розуміючи, чого вони тут, що від них хочуть ці озброєні люди. Але все збагнули, коли побачили, як уздовж лави походжав комісар, щось рахував і раз у раз тикав пальцем на когось із затриманих. Тоді червоноармійці кидалися на ту людину, виривали з лави, виводили трохи подалі і розстрілювали. Через кілька хвилин комісар підійшов до батька з сином. «Дев’ять, – прохрипів, показуючи на батька. – Десять!» – гаркнув, тицяючи в груди синові. Нещасний, убитий горем батько впав на коліна перед катами, благаючи, щоб пожаліли дитину. Говорив, що коли їм треба невинної крові, то хай краще уб’ють його, сорокарічного, а сина відпустять. Адже вони обидва участі в повстанні не брали...

Але де там - звірі у людській подобі були невблаганні. Грубо гавкнули щось про "нєатвратімость революціонного вазмєздія", схопили підлітка, який плакав жалібно, по-дитячому, і розстріляли. Батько за ті хвилини посивів...

Скільки людей було тоді страчено, ніхто не знає... 

Їхня пам’ять, їхня слава не вмре, не загине

Про Бориспіль 20-х років читаємо у книжці Якова Рубіна: "...все минуло....будівлі зруйновані, стежки заросли чагарником, фонтан перетворився на брухт, високі дуби селяни порубали на дрова. Неподалік... я набрів на старий млин з пробитим дахом, без вікон та дверей, залишилися лише стіни, які мали тьмяний вигляд, були потріскані, мотлохом звисали труби..."

Навіть після того, як у листопаді 1920 року був вигнаний останній солдат української та білої армій, велика кількість селянства продовжувала вперту партизанську війну з більшовиками. Лише наприкінці 1921 року більшовики змогли зламали хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли стверджувати, що не тільки завоювали Україну, а й підпорядкували її.

Починаючи з 1929 року, сталінська держава розправилася з сотнями тисяч найбільш заможних селян, щоб змусити мільйони менш заможних, аж до бідняків, вступити в колгоспи. Розкуркулювали навіть бідняків, якщо вони висловлювалися проти колгоспів, оголошуючи їх "підкуркульниками".

Селяни не хотіли коритися владі. Дослідник цього періоду П. Бачинський пише про те, як проводилася колективізація у Бориспільському районі (ст. "Реабілітовані історією" у газеті "Київська правда" від 28 липня 1994 року): "У Борисполі натовп селян до 500 чоловік вирішив не допустити виселення... розкуркулених. Селяни виставили охорону біля куркульських дворів, побили комсомольців і члена районного партійного комітету, влаштували мітинг, на якому Різко висловлювалися проти примусової колективізації і розкуркулення. Лише за допомогою військ ДПУ і загону міліції селян розігна­ли, арештували при цьому 25 чоловік, в тому числі місцевого священика".

Найбільш активний опір чинили жінки. Бориспільські старожили згадують, що жінки кинулися бити комнезамівців та активістів, які бешкетували, грабували майно приречених на заслання, захоплювали їхні хати. Міська влада нічого не могла вдіяти, тому на придушення "бабського бунту" довелося викликати з Києва триста кінних міліціонерів, які розігнали жінок по хатах. У місті було встановлено комендантську годину. Найбільш активних "бунтівників" заарештували.

Всього за роки колективізації в Бориспільському районі було розкуркулено сотні сімей...

...За спогадами людей старшого віку, ще довго бориспільці перед влаштуванням на роботу чи вступом на навчання мусили подавати довідку про те, що не брали участі в повстанні. А за всіма мешканцями міста закріпилася кличка «повстанці». Так тривало десь до кінця 1940-х років.

З позицій сьогодення ми, громадяни суверенної України, можемо констатувати: бориспільське повстання було однією з подій свідомої національно-визвольної боротьби нашого народу періоду 1917-1922 років за незалежну, самостійну демократичну Українську державу. Саме тому всі його учасники заслуговують на посмертну шану і вічну пам’ять. На їхньому героїзмі, патріотичній самопожертві мають виховуватися молоді покоління українців.

Разом з тим і нинішнє покоління політиків-- борців за справжню, а не за бутафорську Україну, зобов’язане вчитися на гіркому досвіді своїх попередників. У 1918-1920 роках, коли існували щонайсприятливіші умови для здобуття Україною державної незалежності, на жаль, не всі відгукнулися на заклик С, Петлюри виступити одностайно й організовано проти ненависного ворога. Через це тоді наша справа зазнала невдачі.

Усі окремі повстання і навіть масові селянські антибільшовицькі рухи 1921-1923-го і пізніших років, тобто в період московської окупації, які виникали спонтанно в різний час у різних місцях, рано чи пізно придушувалися. Адже не існувало єдиного керівного центру, єдиної політичної програми, планів дії і взаємодії окремих загонів. Кожен з них діяв на власний розсуд у межах свого села, містечка, повіту.

А що сталося далі, знаємо. Колективізація, розкуркулення, репресії, шалена русифікація, асиміляція, знедуховлення, афганістани. чорнобилі та інші трагічні події чорним вихором пронеслись над Україною, понівечивши життя й долі мільйонів наших братів і сестер.

Ми бажаємо нинішньому і прийдешнім поколінням стати достойними своїх дідів, які виявляли гордість і мужність у боротьбі за Самостійну Україну.


Автори використаних матеріалів:

Наталія ЙОВА, директор Бориспільського державного історичного музею,
Валентина САЙКО, старший науковий співробітник музею,
Анатолій Ковальчук, Голова Бориспільської міськрайонної організації Української Народної Ради,
Володимир Біклей


Категорія: Історія | Додав: Росава (30.04.2011) | Автор: Росава
Переглядів: 3564 | Коментарі: 1 | Теги: Бориспільське повстання, антибілшовицьке повстання, 1920 рік, повстання селян | Рейтинг: 4.0/2
Переглянути схожі матеріали







Всього коментарів: 1
1 kim-ua   (02.05.2011 10:33)
Як бачимо українці чинили опір. Причини поразки спротиву наведені у кінці статті, вони відомі... Щось подібне відбувається і зараз, тільки у прихованій (під демократію) формі. В нас залишилася тільки земля (формально) все інше забрали (приватизували)...


Ім'я *:
Email:
Код *:

Розділи сайту



Цікаві матеріали

Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана
Хочеш бути здоровим — носи вишиванку

З книгосхову

МЕЧ АРЕЯ Іван Білик

Пошук по сайту



     

Матеріали, що спонукають до роздумів

Мапа гостей

        free counters

Статистика

Наша кнопка

             Українські скарби. Духовна культура, міфи та легенди, історія, народна медицина...
    [Отримати код кнопки]

Друзі сайту

ЗНАТИ ЩОБ РОЗУМІТИПравий Портал Донеччини ВОРОХОБНИК: портал українців Луганщини «Сонячний зайчик» – газета дитячої творчості та спілкуваннякарате-до Червоноград-Сокаль Наше-Рідне Славянский информационный каталог Слово наше рідне - слово українське Дух Волі - суспільно-політичне інтернет-виданняКняже Місто «Незборима нація» – видання історичного клубу «Холодний яр» Aгітаційно-пропагандивний ресурсІсторична Спадщина Антії-Руси-України Родинне Дерево нашої землі Рукотвори - скарбниця майстрів Мистецька крамниця Український національний інтернет-портал «Аратта. Вікно в Україну» решта наших друзів >>>

Пиши українськоюУкраїна у нас одна