Домоткане льняне полотно - З бабусиної скрині -  - Статті

Чільна сторінка » Статті » » З бабусиної скрині

Домоткане льняне полотно

Як в давнину, так і в 19 сторіччі, українські жінки виготовляли полотно із ручнопрядених льняних, конопляних і вовняних ниток. Льон, коноплі та овеча вовна оброблялись протягом цілого року, поетапно, у визначені народним календарем терміни. Найкращі сорти льону-довгунця вирощували в Ровенській, Волинській і львівській областях, конопель- у Тернопільській. Спочатку сировину підготовлювали, обробляли волокна, пряли, зсукували нитки, ткали, потім вибілювали викачували, вигладжували, вибивали.. Льняні і конопляні полотна були найпоширенішим матеріалом. Льняні- м’які, мають дрібнішу клітку, сірувато-охристі відтінки. Конопляні- тугіші, зеленувато-сірих відтінків. Інколи і змішували льон і коноплі. Виготовляли полотна дуже по-різному. Тому і розрізняють близько 20 видів полотен. Тонкі полотна, призначені для вишивання, ткали і рідшим і тугішим переплетенням, старанно вибілювали на росі, сонці, морозі, щоб вони виблискували сріблястими переливами ручнопрядених ниток. Льон - це найстародавніша культурна рослина, яку однією з перших почала використовувати людина. Стебла льону, нитки, мотузки та інші вироби знайдені у будівлях, що відносяться до кам'яного віку. Разом з коноплями льон одягав, годував, зігрівав стародавню людину. Із прадавніх часів, ще до заснування Київської держави, льон, для одержання волокна, олії і виготовлення полотна, вирощували всі племена, що населяли територію сучасної України. Швидке збільшення посівних площ льону відбулось у XIII столітті. Існувало чимало повір’їв, пов’язаних із вирощуванням льону. Його сіяли ранньою весною: «Сій льонок, як лежить холодок». Сівба льону регламентувалася днем (вівторок чи п’ятниця) та фазами місяця: «Як молодик ростиме, то і льон буде рости» Коноплі ж сіяли не раніше Благовіщення. За традицією висівати коноплі чи льон мали лише чоловіки. Існувала віра у демонічну силу «закрутів або заломів» із стебла коноплі або ниток. Вони символізували відмирання, підкидалися на ниви, щоб був неврожай. «Мені як зав’язано» або «зав’язали світ» говорили в народі в давнину. Тому сіяння льону було обрядом, під час якого перед початком сівби підкидали вгору крашанку, яку потім з’їдали. «Вирощували льон спеціальних сортів, у яких було тонке й невисоке стебло – «лущик» або «простяк».Коноплі також були різні: вони мали чоловічі й жіночі стебла. Чоловічі (плоскінь) дозрівають раніше, а волокно з них ніжніше. Жіночі стебла (матірка) – значно грубіші, їх виривали восени, в’язали у невеликі пучки, обмолочували і мочили 3 тижні. Вимочували коноплі у ставках, копанках, ямах і річках, після чого сушили і били праником. Льон вимочували так само як і коноплі або стелили тонким шаром на лузі». Дозрілий льон вибирали, молотили, слали («росяна мочка») на лузі. Під час слання качалися по траві, промовляючи: «дивись, біжить вовк, щоб був льон білий, як шовк». Тріпаючи льон, дівчата розпускали коси, «щоб льон був хороший і коси хороші». Вирощування й обробка льону і конопель – це тяжка й виснажлива праця, яка майже повністю лежала на жіночих плечах. Сушили коноплі та льон на сонці, а в лісових районах у спеціальних сушках. Після сушіння їх тіпали – відділяли кострицю від волокна. Цей процес проходив у такій послідовності: жменьку конопель або льону ділили на ручайки, ламали, тріпали об стовпи або дошку, м’яли на бительні й на завершення терли на терниці. Після цього волокно микали на гребені, надаючи кожній волокнині одного напрямку. Готове волокно складали у «куклу, козак». З нього микали мички, котрі для прядіння вичісували дерев’яною гребінкою, щетиною або металевими щітками. Микати мички заборонялося в четвер після обіду та у п’ятницю; цю роботу намагалися закінчити в суботу, щоб мичка не залишалася у гребені. Не можна було залишати мичку не допряденою на ніч. "Як буде ночувати мичка, то доля прийде і заплутає ту мичку”. З нечесаного волокна "нечесу” пряли нитки для ткання грубішого полотна, добре вичесаним воно вважалося тоді, коли пущене на воду, воно не залишало ніякого сліду. У процес ручного прядіння льону входить насамперед підготовка волокон для ткацтва. В українському побуті стебла вимочених і висушених конопель спочатку обробляли на бительні (стебла конопель чи льону тіпають (б’ють ), очищають їх волокна від костриці ) і терниці (пристрій, на якому досягається більш якісне очищення способом биття і тертя). З відім’ятих волокон робили мичку (в’язка конопляних або лляних волокон, приготованих для прядіння), які начісували на гребінь для прядіння. Виготовлення прядива та тканин належало до важливої сфери домашніх занять кожної сім’ї: ткали рушники, скатертини, тканини для виготовлення одягу. Уміння добре прясти та ткати було необхідним для дівчини на виданні. До цих занять привчали з раннього дитинства. За звичаєм на Русі прядку дівчині дарував батько або брат уже в 6-7 років, коли мати вирішувала, що їй треба "входити в розум”. Дівчата, зазвичай, пряли на вечорницях, збиралися разом у спеціальній хаті. Туди ж приходили й хлопці, щоб розважати дівчат. Починали прясти після закінчення польових робіт. Процес прядіння складався з того, що вичесану за допомогою металевої щітки "жменьку” "волочили” – розправляли, робили куделю, яку пряли на веретено, доводячи товщину нитки до товщини волосини. Веретено – знаряддя ручного народного прядіння, яке виготовлялося в основному з дерева з видовженим загостреним одним кінцем, з потовщиною серединою і закінченням у вигляді головки на другому кінці. З’явилося воно спочатку у Стародавньому Сході. Саме прядіння проходило наступним чином: лівою рукою пряха смикала кудель, правою приводила веретено в обертання, тим самим скручуючи волокно в нитку. Готову нитку намотувала на долоню лівої руки, а з неї перемотувала на веретено, поставлене на коліно. Після цього нитку на вершині веретена затягували петлею, потім знову смикали прядиво і все повторювалося спочатку. Напрядене веретено підсушували, щоб нитка не "кошлатилась”. З веретена через порожнисту трубочку з отвором її змотували в клубок. З двох веретен або з двох клубків нитки переносили на снівницю, знявши зі снівниці, їх обливали "піспою” (завареним борошном) і сушили. Веретено уявлялося в народі як символ життя, тимчасовості, Великої Богині (матері), стрижня, на якому обертається небо: "…почало крутитися і викрутилася Земля”. Оскільки формою веретено трохи нагадує змія, а останній порівнювався з культом померлих предків, то комплекс веретено-змій мав медитативну функцію стосовно світу людей і світу померлих. Веретено було атрибутом лікувальної магії. Гострим кінцем його обводили навколо хворого, лікуючи лишай, випікали бородавки тощо. Творцем "нитки життя”, яка прялася на веретені, у слов’ян вважалася богиня Макош, яка в християнстві була замінена Параскевою-П’ятницею, свято якої в давнину святкували 28 жовтня. В Україні існувало багато повір’їв, пов’язаних зі Святою П’ятницею. "...Св. П’ятниця ходить по землі в образі жінки. Усе тіло її зранене голками, веретенами, поколене гребенями від того, що порушується її заборона шити, прясти, ткати у п’ятницю. Тому напередодні свята дівчата знімали нитку з веретена – уночі могла прийти прясти відьма та ще й П’ятниця могла покарати власницю прядки”. Навіть золити було заборонено у п’ятницю –"жінка в п’ятницю золила та й долю свою втопила”. Найважливішою функцією П’ятниці було оберігати родину від біди, приносити в дім радість, здоров’я, справедливість, достаток, дбати про духовну чистоту людини. Предмети ткацького знаряддя супроводжували людину протягом тисячоліть, тому уявлялися для них священними, наділялися багатьма сакральними якостями. Їм надавалося велике оберегове, лікувальне та інші значення. Тому на предметах домашнього вжитку, особливо на вишитих рушниках можна бачити стилістичні зображення веретен та гребеня: гребінь не лежить, а мовби рухається догори, що вже само по собі пов’язане з просторовою символікою. У народному побуті існували спеціальні правила щодо використання гребеня: його не можна було класти на стіл, на вікно, на діжу, бо "ангел не сяде” Гребінь розглядався як символ жіночої долі: новонародженій дівчині на ньому перерізали пуповину, щоб з неї вийшла добра прядильниця й вишивальниця. Дівчата під час ворожіння ховали гребінь під подушку зі словами: "Суджений, ряджений, приходь голову чесати”. Гребінь клали до зерна під час засівок – "щоб жито було густе”, використовували як оберіг від нечистої сили, хвороб. В Україні та Білорусі відоме використання гребеня як музичного інструменту. Клали на нього тоненький папірець, щільно прижимали до губ, сильно дули, при цьому наспівуючи певну мелодію. Виходило дуже добре. Таким чином, гребінь був предметом – символом давніх ритуалів, що входили до складу обрядів переходу у новий сезон, рік, нову вікову, шлюбну, соціальну групу, врешті, у життя і смерть. Майже з XV ст. відома в Україні прядка, домашній верстат, призначений для ручного прядіння. Приводилася вона в рух ніжним або ручним приводом. Продуктивність прядки була набагато вища від веретена, тому до другої половини XIX ст. вона майже повністю його замінила. Прядка, як і інші знаряддя праці, була наділена чітким сакральним значенням. Вона й досі відома в народі як символ життя і часу. Вертіння прядки породжує магічну силу, створює коло. Взагалі, колесо прядки – знак складний, містить у собі численний ряд семантичних нашарувань. Найбільш відома його символіка, викликана ідеєю аналогії: колесо–сонце, поєднання уявлень про космічний і земний час, образ коловорота. Прядка була атрибутом міфологічної істоти-жінки. Та й у самих назвах трудових процесів українці використовували поняття жіночого роду – "матірка”, "кукла”, "вічка” (петлі для навивання основи). Існували повір’я, пов’язані з прядінням. За одним із них, гребінь і веретено сам Бог показав людині, а прядку з колесом – Чорт. Заборонялося прясти в середу, п’ятницю та неділю. Якщо прясти в п’ятницю, то як переповідала легенда: "На тому світі будуть устромлені в серце всі веретена, що жінка напряла за все своє життя”. Про знаряддя прядіння, вміння прясти, говорять народні прислів’я, загадки, приказки: "Яка пряжа, така й нитка”, "Яка пряжа таке й полотно ляже”. Про жінку, яка гарно пряла казали: "Добра пряха й на скіпку напряде. Перший клубок, який дівчина напряде, треба було кинути у вогонь, щоб нитка так швидко прялася, як вогонь горить. Машинне прядіння почало розвиватися з середини ХVIII ст. На машинному прядінні виконуються три основні операції: витягування рівниці на витяжних пристроях, кручення верстатами, намотування прядива на патрони або шпулі. За використанням волокна розрізняють ПМ для прядіння бавовни, луб’яних волокон, вовни, шовкових виробів. Мистецтво ткання було відоме на території України вже в епоху трипільської культури (IV-III тис. до н. е.). У літописах Київської Русі є свідчення, що "плели вовну, збивали повсть, пряли”, виробляли полотно "плати”. У найдавніших світотворчих колядках згадується «Павук-творець» – сяючий образ павука-ткача, що снує нитки-промінці, наповнює їх живлячим духом. У ті часи існувало та шанувалося божество прядіння – «Прядун». Ткані речі для родини виготовлялися в умовах натурального господарювання, тому ткацький верстат стає належністю кожної оселі, незалежно від етнічного походження. Напрясти й наткати треба було на всю родину та ще й податки сплатити полотном та ряднами. Тому й співалося у народній пісні: На ганочку кросна ткала, Чорним пером лист писала... Ткали в основному жінки та дівчата, але чимало було ткачів-чоловіків. Ткали, як правило, з ранньої весни до початку польових робіт. Ткати намагалися при повному місяці, у великі пости. У день, коли ставили кросна (ручний вертикальний ткацький верстат), у хаті обов’язково топилося, бо вологі нитки рвуться і по них погано ходить човник. Не всі жінки в селі вміли добре навивати кросна: для цього найчастіше запрошувалися вмілі майстрині. За народним повір’ям, небажано, щоб за цією роботою спостерігав хтось сторонній. У народі говорили: "не дай, мати, заміж, де затикають, а де посередині тчуть”. Тонко напрядена нитка потребувала й особливо дбайливого поводження з нею під час ткання: треба, щоб легко ходив човник, щоб дошка ледь-ледь притискала нитку до нитки. Тоді полотно "аж світиться”, крізь нього можна розглядати найближчі предмети. Зняте з кросен виткане полотно полоскали у воді кімнатної температури і сушили, повторюючи це не менше 3 разів. Щоб нитки рівномірно розправилися, по вологому полотні, яке тримали на витягнутих руках, качали скляну кулю "галу” та прасували рублем. Полотна ткали на ткацьких верстатах. Вважають, що ручний ткацький верстат виник ще за V тис. років до н.е. Для утворення тканини на ньому використовують дві системи ниток – основи та піткання. Повний цикл включає такі операції: утворення зіву, прокладання нитки піткання у зів, прибивання нитки піткання до краю тканини, переміщення виробленої тканини й основи. Ручні ткацькі верстати, які використовувалися у народному ткацтві, були горизонтальними і вертикальними. Вони мали низьку продуктивність і використовуються в наш час здебільшого для виготовлення унікальних художніх тканих виробів. На простому механічному ТВ тканина виробляється спеціальними механізмами, що приводяться в рух приводом. Ткач замінює шпулі з нитками піткання в човнику, ліквідує обриви ниток, стежить за роботою верстата. Ткацькі верстати були легкими, рухомими та незначними за розміром, що давало змогу розміщувати їх у селянських хатах. Техніка ткання на верстатах залежала від практичного застосування тканини. Типовою ознакою, характерною для ткацьких верстатів, була обмежена ширина полотна 60-80см. Ткацькими верстатами, цими нескладними за конструкцією знаряддями праці, українські народні майстрині створили велику кількість видів ткацьких виробів. Зокрема, вони виробляли до 20 видів полотна. Ткацьке мистецтво в Україні символізувало не тільки естетичні, художні смаки народу, а й було своєрідною візиткою таланту кожної майстрині, створювало думку про жінку та її дочок, тобто характеризувало жіночу вправність, майстерність, охайність і працьовитість. Історія українського народу підтверджує, що серед простих людей одвічно живе тяга до красивого, доцільного й етично-вивершеного. На початку 19 ст. часто ткали тканини з фабричних ниток. На Поділлі, в прикарпатських районах поширеним було використання на основу для ткання льняних ниток, а на поробок-фабричних. Джерело
1 2 3 4 5 Категорія: З бабусиної скрині \| Додав: Росава (20.11.2010) \| Автор:
Переглядів: 25023 \| Коментарі: 1 \| Теги: прялка, домотканне полотно, як робили полотно, конопляне полотно, веретено, як вирощували льон \| Рейтинг: 2.6/5