Українські скарби

В історичній науці досі не вирішене питання про походження того народу, який в 376 році повалив готське королівство в Придніпров'ї. В письмових джерелах цей народ називають гунами. Більшість істориків нашого часу вважає їх зайдами зі сходу. Після погрому готів на Дніпрі вони начебто створили могутню державу на Дунаї, де тепер Угорщина. Але для підтвердження такої версії немає жодних доказів.

За іншою версією, ці гуни — місцеве слов'янське населення Придніпров'я. Прибічників даної версії — в меншості. Але вони наводять для її підтвердження письмові свідчення, матеріали археології, етнографії, лінгвістики, фольклору. На жаль, в історичній науці міцно вкорінилася традиція консервативного мислення, яка гальмує критичний підхід до вивчення цих джерел.

Прибічники першої версії вважають, що гуни — окремий етнос. Проте ця точка зору неправильна. Назва «гуни» має поліетнічний характер. Вона походить від давнього скандінавського поняття «амазонка». За повір'ями стародавніх людей, землі між Доном і дельтою Дунаю населяли жінки-наїзниці. Звідси степи Припонтиди називалися Гунагардом, тобто країною амазонок, а мешканці — відповідно гунами. Готи, осівши в II ст. на Нижньому Дніпрі, називали даним іменем спочатку слов'ян, своїх сусідів з півночі.

Пізніше така назва стала поширюватися на всі інші племена, які приходили в цю країну,— на болгар, аварів, хозарів. Але в середовищі германських народів назва «гуни» закріпилася на багато століть за мешканцями Середнього Подніпров'я. Тому. в письмових джерелах і фольклорі народів Північної Європи плем'я полян більше тисячі років було відоме під іменем гунів. Греки і римляни, запозичивши цю назву від готів, теж часто називали населення Подніпров'я гунами.

НАД ЗАБУТИМИ ПРЕДКАМИ ЗАВІСА СПАДАЄ 

Йшов 375 рік. Над готською державою скупчувалися хмари. Під кінець свого правління немічний повелитель готів Германаріх втрачав кермо влади. Між готськими можновладними родами Амалів і Балтів точилися чвари за владу над племенем. Західне коліно лемені — тервінги — вийшли із підпорядкування Германаріха. Більша частина їх ще в 364 році переселилася під проводом Атанаріха на Дунай. Розкол у стані готів істотно послабив їх воєнну могутність. У той же час посилилася напруга у відносинах з антами. А ще раніше почастішали напади болгарських кочівників на володіння готів. У правління Германаріха готи нерідко направляли свої розбійницькі експедиції в Кубанські степи, де мешкали кочівники, уганяли худобу, забирали в полон людей. Тепер болгари платили ослабленим готам тією ж ціною. Іордан натякнув на причину нападів кочівників на володіння готів: болгар «прославили злигодні, які настали по гріхах наших».

Численні наскоки і сутички з болгарськими племенами вимотували сили готів і держали їх в постійній напрузі. Практично це була війна на виснаження. Наскільки напади болгар деморалізували готів, можна судити по тому, що вони, на думку Іордана, стали причиною смерті Германаріха: «Не перенісши гунських наскоків, Германаріх помер на 109 році життя».

У Марцелліна з цього приводу сказано, що Германаріх покінчив життя самогубством: «Германаріх протягом тривалого часу старався чинити їм (гунам) рішучий опір і відбитися від них. Але оскільки чутка все більше посилювала жах лиха, що насувалося, то він поклав край страхам перед великою небезпекою добровільною смертю».

Германаріх довго відбивався від наскоків. Але час працював проти готів. Над ними все більше нависала небезпека з півночі: анти вирішили використати сприятливі обставини, щоб відбити готам бажання посягати на їх свободу. Військо антів весною 376 року вступило в межі готських володінь.

Але Іордан жодного рядка не присвятив висвітленню воєнних дій. Він тільки відзначив початок війни: «Баламбер, король гунів, рушив війною на ту частину готів, яку становили остроготи». Також лаконічно сказав про результати війни: «Смерть його (Германаріха) дала гунам можливість осилити тих готів, які, як ми казали, сиділи на східному боці і називались остроготами». Гревтунги (остготи) змушені були визнати васальну залежність від антів.

Про воєнні дії вестготів (тервінгів) Іордан зовсім не згадує. Тервінги, за його словами, не вступаючи в бій, швидко відступили до Дунаю. «Везеготи ж... які мешкали в західній області, налякані страхом своїх родичів, вагалися, як їм поступити відносно племені гунів: вони довго розмірковували і, нарешті, за спільною згодою направили послів у Романію до імператора Валента, брата імператора Валентинівна старшого з тим, щоб підкоритися його законам і жити під його володінням, якщо він передасть їм для поселення область Фракії або Мезії». Разом з тервінгами відступила також частина гревтунгів, які не виявили бажання визнати владу антів. Про участь болгар у цій війні з готами Іордан не згадує. Розповідь про це знаходимо тільки у Прокопія.

«І от кімерійці (болгари) несподівано напали на готів, які мешкали на цих рівнинах (Криму), багато з них перебили, решта ж кинулася втікати. Ті, які могли втікати від них (болгар), знявшись з цих місць з дітьми і жінками, покинули рідний край і, перейшовши ріку Дунай, зупинилися на землях римлян».

Участь болгар у гото-гунській війні обмежилася захватом Криму. Далі вони не пішли. Основний тягар війни несли анти.

Так в 376 році закінчилося більш як двухсотлітнє пануваня готів у Припонтиді. Але ця війна не була останньою. Через кілька років вона знову вибухнула між готами й антами.

У 376 році анти поступили благородно з переможеними. Вони залишили землі за гревтунгами. їх правляча династія, як і раніше, володіла спадковою владою. Конунг Вінітарій, який успадкував владу від Германаріха, зберіг всі атрибути королівської гідності. Обмеження були встановлені тільки на зовнішні зносини готів, Вони були позбавлені можливості безкарно втручатися в життя сусідніх народів. Проте готи не хотіли миритися зі своїм залежним становищем. Конунг Вінітарій «гірко переносив залежність від гунів». Готи не покладали надій на звільнення з-під опіки антів і мріяли про відновлення минулої могутності. Анти не утискували готів. І останні, прийнявши це за ознаку ослаблення противника, через деякий час знову вирішили випробувати силу своєї зброї.

З часом готи, оправившись після поразки, роблять спробу звільнитися від васальної залежності. Щоб приголомшити антів, готський конунг вдався до авантюри. «Потроху звільняючись від їх влади і пробуючи проявити свою силу, він (Вінітарій) рушив військо в землю антів. Таким чином, після короткого перепочинку боротьба слов'ян з готами відновлюється.

Спроба Вінітарія виявилася безуспішною. Ступивши в землю антів, він «в першій сутичці був переможений». Будучи безсилим перемогти антів на полі битви, Вінітарій вирішив досягти перемоги підступністю. «Він з часом став діяти більш рішуче і розіпнув князя їх Божа з синами і семидесяттю вельможами, щоб трупи розп'ятих збільшили страх підкорених».

У чому проявилася рішучість Вінітарія, пояснює вжитий Іорданом епітет ditidicii — «підкорені зі зброєю в руках». Так називав історик військо антів, яке залишилось без свого вождя, без воєвод. Хоча Іордан не повідомив подробиць вчиненого Вінітарієм злочину, але епітет «підкорені зі зброєю в руках» дає можливість домалювати картину «подвигу» готського конунга.

Віроломний володар готів, розбитий дружиною князя Божа і не сподіваючись одержати перемогу силою зброї, замислив злочин. Прийнявши видимість покори і зробивши вигляд, що бажає миру, запросив князя Божа на банкет у знак відновлення дружби. Повіривши, що непокірний васал одумався і бажає стати слухняним, князь Бож як слов'янин, будучи великодушним, довірився шляхетності васала і, прийнявши запрошення, прибув до табору готів з вельможами, їх схопили й розіп'яли на хрестах.

Військо антів, залишившися без воєвод, не могло дати відсічі нападу ворога. Шлях на слов'янську землю був відкритий. І готи ринулися в країну, полишену можливості захищатися. Зганяючи злобу на мирному населенні, готи почали правити залізною рукою.

Етнограф А. М. Кринько встановив, що князь Бож був страчений на Росі біля села Синяви Рокитнянського району. Місцеве населення в околицях Синяви до цього часу шанує пам'ять про князя Божа і називає місце його страти Бусовою горою. Навколо Синяви збереглися залишки п'яти давніх слов'янських городищ, розташованих на зримій віддалі від Бусової гори. Місцеве населення, рятуючися від свавілля готського війська, сховалося в цих городищах. Вінітарій, маючи намір настрахати слов'янське населення, вирішив вибрати місцем страти князя і його вельмож Бусову гору, яка підвищується над околицями. Щоб обложеним в городищах людям було видно немилосердя готів, щоб знали, що чекало непокірних, хрести були поставлені на вершині гори.

Але підступність не принесла готам бажаного успіху. Свавілля Вінітарія було тимчасовим. «З такою свободою владарював він ледве чи протягом одного року», — свідчить Іордан. У цих драматичних обставинах на допомогу підданим Божа прийшов князь Велемир. Насильства готів «не стерпів Баламбер, король гунів, — пише Іордан. — Довго вони билися; в першій і другій сутичці переміг Вінітарій... Але в третій сутичці, коли обидва противники зблизились один з одним, Баламбер, підкравшися до ріки Ерак, пустив стрілу, поранивши Вінітарія в голову, вбив його».

Це трапилося в 382 році. Велемиру повторно прийшлося вгамувати готів. Після підступного вбивства князя Божа слов'яни проявили гуманність до готів: їм залишили землі по Нижньому Дніпру і дозволили самоуправління. Але короля анти призначали за власним розсудом. «Готським племенем завжди правив власний князьок, хоча і відповідно до рішення гунів».

Якщо прийняти, у відповідності з традиційним поглядом, підданих Велемира за азіатських гунів, то виникає ряд загадкових питань, на які не легко знайти відповідь.

Перш за все надто загадковою виглядає причина, яка змусила гунського вождя прийти на допомогу антам, чужому племені для тюрок. Гуни під проводом Баламбера докладають відчайдушних зусиль, щоб захистити антів від посягання готських загарбників на їх свободу. Незрозуміле тоді, чому вождь гунів прийняв так близько до серця інтереси чужого йому слов'янського племені. Важко уявити, заради чого військо гунів дало готам три кровопролитних битви, щоб вгамувати запекле шаленство проти антів, чим було викликане таке сильне почуття солідарності до слов'ян з боку тюрок?

Але загадковість цих подій стає зрозумілою при критичному осмисленні сказаного Іорданом. Накидані ним контури воєнної ситуації дають змогу домалювати панораму подій більш детально.

Військо Велемира брало участь у трьох битвах. У двох воно потерпіло поразку. За словами Іордана, поразка Велемира була нищівною. «Навряд чи хто в силах пригадати побоїще, подібне тому, яке влаштував Вінітарій війську гунів!» — вигукнув Іордан.

Треба розуміти, що після такого погрому гуни повинні були стати на коліна. Але як не дивно, готи після такої блискучої перемоги відступають до Дніпра на переправу, де їх наздоганяє військо Велемира. Відбувається остання сутичка на Дніпрі. Вона виявилася роковою для готів. Настигнуті на переправі, вони були знищені. Вінітарій загинув у бою.

Оскільки землі готів знаходилися на Нижньому Дніпрі, а перша сутичка відбулася на річці Рось, то шлях руху готів у землю антів і назад показує, що військо гунів наступало з півночі на південь. Хто ж тоді були ці гуни — анти чи болгари? З півночі могло наступати тільки слов'янське військо. Якби піддані Велемира були азіатськими гунами, то вони наступали б із-за Дону або навіть з Криму, тобто в зворотному напрямку по відношенню до того, по якому йшов Велемир.

Експозиція воєнних дій, таким чином, свідчить, що гунами, які прийшли на допомогу антам, були гуни місцеві — слов'янське плем'я полян. Практично ці гуни і є анти. В даному випадку протиставлення антів гунам — данина тій плутанині, від якої не міг звільнитися Іордан у силу недостатнього знайомства з етнічною обстановкою в районі Північної Припонтиди. Етнонім гуни готи вживали переважно для відзначення полян — своїх безпосередніх сусідів, вкрай незговірливих і в будь-який час готових дати відсіч, коли готи прагнули утискати їх свободу і незалежність.

Таким уявляється в загальних рисах зв'язок маловідомих подій війни між готами і гунами, відновлених за даними Іордана.

Зіставлення розрізнених свідчень окремих авторів дає змогу скласти досить повне уявлення про те, хто в історії стоїть за таємничим іменем гунів і який вплив вони зробили на долі народів Європи.

Незважаючи на неточності і деяку плутанину, допущені Іорданом в зображенні етнічної обстановки на землях Скіфії в епоху великого переселення народів, цінність повідомлень готського історика унікальна. Огріхи, які допущені ним у повідомленнях, при критичному підході до аналізу тексту його праці піддаються усуненню, і завдання відтворення подій в їх реальній дійсності вирішується позитивно.

Але найбезціннішою послугою Іордана для історії є свідчення про самоназву народу Скіфії. Мешканці, за словами Іордана, називали себе росомонами, тобто руськими людьми. З цього приводу Іордан пише: «Віроломному племені росомонів, яке в ті часи служило йому (Германаріху) в числі інших племен, підвернувся випадок нашкодити йому. Одну жінку із згаданого племені на ім'я Сунільда за зрадницьку втечу її від чоловіка король у стані гніву наказав розметати по полю, прив'язавши до диких коней і пустивши їх чвалом. Брати ж її Сар і Аммій, палаючи помстою за смерть сестри, вразили його в бік мечем. Страждаючи від рани, король микав життя каліки».

Росомони Іордана являють собою не абстрактну категорію, а реальне плем'я, яке мешкало в Подніпров'ї, вони були сусідами готів. Княжна росомонів була дружиною готського конунга Германаріха. Від їх Імені пішла назва літописних русів.

При цьому варто зауважити, що Іордан не був свідком подій, описаних в його «Гетиці». Вони йому стали відомі з праці візантійського історика Пріска Панійського, який в 448 році в складі візантійського посольства відвідав столицю Полянської Русі і залишив письмові спогади про життя і побут наших далеких предків.

Перший слід до вирішення питання про міфічну державу гунів на Дунаї проклав О. Ф. Вельтман. Досліджуючи праці Іордана і Пріска, а також стародавній скандінавський фольклор, він прийшов до висновку, що не тільки держави гунів не було на Дунаї, але не було там і так званих гунських кочівників впритул до приходу аварів. Але йому не вдалося відстояти свою позицію.

Історична наука не зуміла гідно оцінити науковий подвиг О. Ф. Вельтмана. Він не мав спеціальної підготовки для проведення широкомаштабного історичного дослідження. Тому часом у нього трапляються неточності. Але це можна пробачити ентузіасту-самоучці, який взяв на себе сміливість дослідити одну із найскладніших і найважливіших проблем історичної науки. І все ж таки, володіючи неабияким талантом, він зумів внести ясність у дослідження питання, розв'язання якого виявилося не під силу найвидатнішим спеціалістам-історикам.

Під назвою скіфів і гунів було поховано більше тисячі років слов'янської історії. І заслуга її воскресіння належить О. Ф. Вельтману. Незважаючи на окремі помилки, він зумів знайти той кінець нитки, який дає можливість розплутати весь загадковий клубок історії давніх слов'ян, навмисно заплутаний редакторами «Повісті временних літ» з благословення князя Володимира Мономаха і німецькими істориками на російській службі Байєром і Шлецером, а також їх російськими послідовниками-норманістами, подібними до Погодіна, Куника та інших. Його відкриття не підказано інтуїцією і не є щасливою випадковістю, а результатом копіткої, наполегливої роботи над великою кількістю матеріалу, за обробку якого ніхто із спеціалістів не рискнув взятися.

Але, на жаль, ніхто з істориків не спромігся продовжити почату ним справу. Навпаки, навіть з боку маститих істориків-спеціалістів висловлювалися нарікання в його адресу за несерйозність зроблених ним досліджень. А відверті противники скористалися деякими неточностями історичного і географічного характеру, зауваженими в його оригінальній праці «Аттила», щоб виставити його відкриття перед науковою громадськістю в негарному світлі. Історикам-тураністам, які не мучилися від надлишку наукової сумлінності, окремі неточності дали привід, щоб зганьбити автора в очах наукової громадськості, виставивши його несерйозною людиною і поверховим дослідником, а цінну історичну працю об'явити дилетантською, яка не має наукового значення. Доля великих відкриттів нерідко такою буває. І відкриття О. Ф. Вельтмана не стало в їх ряду винятком.

Лише тепер, спираючись на різноманітний матеріал наукових пошуків археологів, етнографів, лінгвістів, нагромаджених в XX ст., можна по-науковому осмислити і оцінити той подвиг, який зробив цей скромний ентузіаст на ниві історичної науки. Щоб упевнитися, наскільки прозорливим був О. Ф. Вельтман, направимося за ним по сліду візантійського посольства в Скіфію, суворо дотримуючись викладу Пріска Панійського, книга якого замовчується до цього часу.

То ж спираючися на Пріска, спробуємо уточнити, що являла собою держава Аттіли, де вона знаходилась. І чи дійсно слов'яни з-під неволі готської потрапили в неволю гунську? >>>>>щоб викачати книгу  поверніться нагору сторінки>>>>>>>