Українські скарби

Четвер, 27.04.2017, 18:58

Вітаю Вас Подорожній | RSS | Чільна сторінка | Книгосхов | Реєстрація | Вхід

Чільна сторінка » Книги » Художні твори

Книгосхов створений з метою ОЗНАЙОМЛЕННЯ і ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ друкованих літературних джерел
МЕЧ АРЕЯ Іван Білик
[ Викачати з сервера (1.99Mb) ] 13.05.2010, 16:32
АКСІОМИ НЕДОВЕДЕНИХ ТРАДИЦІЙ
 
Віддавна слово гуни вважається лайкою. Звідки тягнеться коріння тієї неслави, яка живе й досі, хоча самі гуни нібіто зійшли з теренів історії вже п'ятнадцять століть тому? Й чим заслужили вони такої зневаги серед народів Європи, зневаги, якою користуються не менш одіозні вандали? 
Перші історики, чиї згадки про гунів дійшли до нас, виводили генеалогічне дерево цього народу то з берегів Льодовитого океану, то з таємничих надр неіснуючих європейських пустель, але в кожного з них крізь афішовану об'єктивність проступає зненависть до гунів. 
Римський історик кінця IV сторіччя Амміан Марцеллін доводить, нібито вони прийшли в Європу з країни Кінокефалів, тобто Песиголовців, — країни, яка розташована десь у тундрах, змальовує їх потворними монголами, котрі зумисне обпікають собі обличчя, щоб не росла борода. Готський же історик Йордан виводить плем'я гунів од шлюбу якихось відьом, яких буцімто конунг Філімер прогнав у дикі степи, та ще таємничих "нечистих духів”. В іншому ж місці той самий Йордан твердить інше: гуни пішли з булгар... 
Але не дивуймося Йорданові й Амміану. Вони були дітьми свого часу, й над ними тяжіли традиції ранньосередньовічної хронографістики. Ми читаємо твори цих істориків із застереженням, і ніякі "відьми”, та "нечисті духи”, та казкові країни Кінокефалів-Песиголовців не шокують нас. 
Але як дивляться на предмет новітні історики? Перелічувати всіх авторів тут було б недоцільно, тож загляньмо до енциклопедій, що ввібрали в себе квінтесенцію знань. У відповідному томі БСЭ в статті "Гунны” читаємо: 
"Кочовий народ Центральної Азії, який мешкав спершу на північ і захід від р. Хуанхе й створив у III — ІІ ст. до н. е. на території Монголії та Пд. Прибайкалля військово-племінний союз, відомий з китайських джерел під назвою Хунну”. 
Й далі йдеться про те, як гуни підкорили Китай, як потім, зазнавши поразки, розкололись навпіл, і північна частина їхня почала поволі кочувати на захід, аж доки опинилася в Європі й у середині V ст. прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед європейців. 
Те саме читаємо й в УРЕ. Різниця тільки в тому, що тут подано докладніші відомості, а в першому виданні сказано, що найдавніші згадки про гунів датуються 2356 роком до н. е. 
Але ж у тих китайських джерелах ідеться про "сюнну”, й ця назва, погодьмося, дуже мало нагадує слово "гуни”. Чи не про різні народи тут ідеться? 
Якщо вивчити праці вітчизняних археологів й істориків В. В. Бартольда, К. О. Іностранцева, С. С. Сорокіна, С. В. Кисельова, М. П. Толя, М. Я. Бічуріна, В. В. Латишева, П. К. Козлова та О. М. Берштама, які зазначені в енциклопедіях серед учених, що досліджували історію цього народу, то вийде, що "хунну” справді існували й, згідно з китайськими літописцями, десь на зламі ер почали свій неквапний марш на захід. Знайдено й археологічне підтвердження того, що вони попутно засновували свої кочові держави то в Північній Монголії, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи ні на які старання вчених, західніше від Казахстану жодних слідів цього могутнього й великого народу не знайдено. 
Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європі довгі століття. 
Відомо, що донька гунського царя, якого Амміан називає просто Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а він, за хронологією Торфея, сів на престол ще 222 року. Виходить, гуни вже були в Європі принаймні з кінця II сторіччя. Останні ж згадки про гунів стосуються не Аттіли, навіть не його синів, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворі імператора Юстініана. 
Звідси виникає логічне запитання: чи міг такий могутній і вельми численний народ, який проіснував у Європі щонайменше чотири століття, якому корився й сплачував данину цілий континент, — не залишити по собі сліду? 
Ні, це був би абсурд. 
Наші вчені, та й не тільки наші, стверджують, що після Аттіли його імперія розпалася. Й це справді так, але ж розпалась імперія, тобто відпала більшість колоній та залежних племен і народів, самі ж гуни не могли отак запастися в небуття! 
Дійсно, історія знає чимало прикладів, коли той чи той народ зникав номінальне, вливши свою кров у кров сильнішого. Так сталось із галлами, з більшою частиною західних слов'ян, із дакійцями, які в силу відомих обставин навіть називатися почали іменем своїх завойовників — римлянами ("румун” саме й означає "римлянин”); так вийшло нарешті й із незчисленними племенами наших половців. Але ж галли полишили по собі величезний арсенал матеріальних пам'яток, хоч і втратили мову, а половці, ставши компонентом інших, у тому числі й української нації, віддали нам тисячі й тисячі своїх слів, майже всі річки та озера Лівобережної України, Причорномор'я й досі носять тюркські назви. А балки, а гори, а степові пустелі та півпустелі! Про високі половецькі могили з оригінальними пам'ятниками на них уже годі й казати: то реліквії, які красномовно свідчать про те, що великий народ, хоч би в яку скруту силою обставин потрапив, — зникнути не може. 
Віддавна серед деяких істориків усталилася думка, ніби прямими нащадками стародавніх гунів є угорці. Воно й справді заманливо: адже в Європі Угорщину називають Унгарія (Hungaria), а державу Аттіли готські історіографи звали Гунігард або Гуналанд. Угорці щиро повірили в це, хоча й кажуть на себе "мадяри”, й заходились посилено шукати підтвердження такої гіпотези. В похід вирушило безліч археологічних експедицій, які завдались метою знайти бодай незначні сліди легендарних гунів. 
Й хоча всім відомо, що угорці прийшли на свою теперішню землю з угро-фінського етнічного материка в Приураллі через добрих чотири століття після смерті Аттіли, але думка про Угорщину як країну гунів од багатократного повторення так укорінилася, що лишається й досі якоюсь аксіомою (ніким, щоправда, не доведеною). 
Висновок поки що може бути один: народів-примар в історії не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плід фантазії, традиція, яка тягнеться ще з сивих часів Геродота. Існують і існували народи в плоті й крові, й кожен був носієм своєї, лише йому притаманної духовної й матеріальної культури, а все що стосується матеріального, — вічне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слідів Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, ніби їх не було, а просто ми не там або не те шукали... ...
>>>>>>Щоб скачати всю книгу поверніться нагору>>>>>>>
Книга написана 1972-го року
Формат - doc
Категорія: Художні твори | Додав: Росава | Теги: гуни, меч Арея, Іван Білик
Переглядів: 1892 | Завантажень: 448 | Коментарі: 2
Всього коментарів: 2
+1   Спам
1 INGWAR   (13.03.2011 11:05)
Цікава книжка, маю сучасне видання... особливо в кінці історичні розвідки...
Мені подобається мова якою автор передає дух того часу, на мій погляд вдало...

2 SAWUR (ARW)   (18.04.2011 21:34)
Класна книга, читаю І. Білика із задоволенням.

Ім'я *:
Email:
Код *:

Розділи сайту



Цікаві матеріали

Погроза нацією та 13 причин, згідно яких не можна прополювати полуницю
Могила князя Святослава

З книгосхову

БОЙОВІ ТРАДИЦІЇ АРІЇВ. Олексій Мандзяк

Пошук по сайту



     

Матеріали, що спонукають до роздумів

Мапа гостей

        free counters

Статистика

Наша кнопка

             Українські скарби. Духовна культура, міфи та легенди, історія, народна медицина...
    [Отримати код кнопки]

Друзі сайту

ЗНАТИ ЩОБ РОЗУМІТИПравий Портал Донеччини ВОРОХОБНИК: портал українців Луганщини «Сонячний зайчик» – газета дитячої творчості та спілкуваннякарате-до Червоноград-Сокаль Наше-Рідне Славянский информационный каталог Слово наше рідне - слово українське Дух Волі - суспільно-політичне інтернет-виданняКняже Місто «Незборима нація» – видання історичного клубу «Холодний яр» Aгітаційно-пропагандивний ресурсІсторична Спадщина Антії-Руси-України Родинне Дерево нашої землі Рукотвори - скарбниця майстрів Мистецька крамниця Український національний інтернет-портал «Аратта. Вікно в Україну» решта наших друзів >>>

Пиши українськоюУкраїна у нас одна