На початку лютого 1999 року пішов від нас Анатолій Пастернак. Пішов
передчасно - у розквіті творчих задумів...
Свята людина. Інакше не скажеш про цього самовідданого, талановитого,
безкорисливого, невтомного лікаря. І поета. І журналіста. Історика.
Автора мудрих і дотепних афоризмів. І все це - в одній особі!
1954 року по закінченні навчання в Київському медичному інституті за
власним бажанням поїхав працювати до Північного Казахстану - саме туди,
де страждав у засланні Тарас Шевченко. Там Анатолій не лише лікував, але
й почав друкуватися в місцевій пресі як поет і перекладач.
Згодом повернувся до Києва. І жив він, між іншим, поруч із
будинком-музеєм Тараса Шевченка біля Хрещатика. Доля? Так, можливо.
Потім переїхав до Боярки, мешканці якої його знали, поважали і любили.
Майже півжиття працював на Київській станції переливання крові. Лікар
"широкого профілю", Анатолій Пастернак, крім усього, був талановитим і
натхненним фітотерапевтом, неповторним знавцем цілющої поезії рослин.
Добре знав історію світову і, особливо, - історію України. Невтомно
вивчав способи народного лікування. В останні роки життя Анатолій
Пастернак працював над книгою "Козацька медицина". Цю оригінальну роботу
пропонуємо нашим читачам як згадку про хорошу й талановиту людину.
Так, він не був істориком-професіоналом. Тому деякі його твердження
мають гіпотетичний характер. Втім, таке трапляється і з дипломованими
знавцями. Головне ж - він дуже любив свій народ і його історію.
Юрій Шанін,
професор Національного медичного університету, член Спілки письменників
України
(Окремі глави цієї книги були опубліковані в газеті "Валеологія")
Вступ
Скажемо одразу: сам термін "Козацька медицина" - новий і викликає цілу
низку запитань. Найпростіше - чи була вона взагалі? Давайте підрахуємо:
населення Козаччини сягало (загалом) 150-200 тисяч чоловік. А інколи й
більше. Поблизу, під їхнім захистом, по селах-хуторах жили козацькі
жінки та діти. Це - ще близько 600-800 тисяч людей. Чи були вони всі
здорові? А коли ні, то хто ж їх, хворих, лікував? Відповідь однозначна.
Опоненти скажуть: а чи варто виділяти козацьку медицину з української
народної?
Саме життя її відокремило. Бо українська народна медицина це: а)
лікування для всіх; б) органічно споріднена з медициною болгар, сербів,
поляків та інших слов'ян; в) цілительство переважно рослинне і тривале.
Медицина козацька: перше - лікування професійне і, так би мовити,
термінове; друге - щільно пов'язане з подібним у інших вояків: татар,
турків, російських стрільців та ін. її рецепти і саме мистецтво, досвід
передавалися, мов думи бандуристів, з уст в уста, із покоління в
покоління. Медицина бездипломна, безступенева, безкнижкова.
Нарешті, вона - цілком оригінальна, бо була медициною виживальною для
молодих і тому - допитливою до всього!
Коло часу замкнулось. І для нас вона зараз актуальна і конче потрібна.
Після трагедії на ЧАЕС, серед гинучих трав, дерев перекручених, тварин
заслаблих, стрімко дряхліючих людей медицина козацька, так само, як і
віра предків, здатна коли й не гарантійне врятувати наш народ, то
полегшити його порятунок.
А що ми, недолугі нащадки, робимо? Вирубаємо дерева - захисників від
радіації, винищуємо трави, заливаємо газони асфальтом, залишаючи себе і
дітей своїх без зелених легенів...
А колись підліток тікав на Січ. Ховався по ярах, руслах річок, зарослих
верболозом. Йшов лісами. Діставався до Великого Лугу, де стрічався з
травами-велетнями. Ковила сягала йому колін, полин - пояса, тирса - вище
голови. Ставали вони його друзями: лікували потерті в дорозі ноги,
рятували від лихоманок, просто зміцнювали. Бо навряд чи взяли б у джури
хворого чи кволого хлопця.
Одужавши, відлежавшись, відгодувавшись (на вільних харчах), потрапляв
хлопець на іспит: частіше по малих осередках на чисельних (понад 220)
дніпрових островах, по засіках. Прийняли. Тепер три роки йому в козачках
ходити. А за три роки багато чого трапиться. Повсякденному козацькому
побутові розкоші й розслаблення аж ніяк не притаманні були. І бої-рубки
теж траплялися...
По крихітках, по дрібочках збирав автор матеріал для цієї книжки.
Збирання десь уподібнювалося до археологічних пошуків. Дещо насмілився
домислити, спираючись на власний досвід і розсуд.
Далі хай підуть молоді, ті, що за нами виростають.
Автор сподівається, що всі, хто до української історії не байдужий,
сприймуть прихильно його працю. >>>>>>>
Розділи сайту
Цікаві матеріали
