Українські скарби

Вівторок, 26.09.2017, 05:42

Вітаю Вас Подорожній | RSS | Чільна сторінка | Статті | Реєстрація | Вхід

Чільна сторінка » Статті » » Історія

Україна: найбільша проблема в Європі (частина ІІ)
Ланселот ЛАВТОН

Історичні й інші примітки
Два різні народи

Багато росіян заявляють, що українці, білоруси й росіяни - один і той же самий народ. Свої запевнення вони базують на факті, що був час, коли українці називали себе "РУСЬКИМИ" і росіяни (тобто великороси або москвини) говорили про себе і справді ще говорять про себе як "РУССКІ". Росіяни кажуть, що вони називають себе "русскими", бо в дійсності вони тотожні з українським народом. Чи ця претензія оправдана? Так поставлена справа викликає дещо більше, ніж академічне зацікавлення; наполегливе повторювання цього російського твердження розповсюдило замішання. Очевидно, тут постає потреба історичного досліду. А все-таки, незалежно від того, як справа вирішиться, домагання українців національної незалежності не можна заперечити. Щоб довести таке вимагання, вистачає того, що переважна кількість українців свідомі сьогодні, що вони національно різні від інших національностей. А що ця умова задовільнена, ніхто - хто тільки совісно прослідив модерний український рух - не може в цьому ні на хвилинку сумніватися. Але коли б продемонструвати, що український націоналізм має глибокі коріння в історії, хто буде перечити, що їхня справа від цього незмірно зискає?


Давайте перше подивимося, що мають сказати в цій справі російські науковці. Академік Ф. Е. Корш розв'язував це питання ось як: "Про українця логічно думаюча людина скаже: так, він руський, а все-таки він не є великорос. Але російський спеціаліст від патріотизму вигукне: "Ага! він русскій. Також і ми. Тому він такий самий, як і ми, і тому він не має права на щось особливе".
Деінде Корш віднотував: "Це подвійне значення слова РУСЬ і РУССКІ дає нагоду для непорозуміння - не завжди щирого - між нашими теоретичними і практичними політиками".
Тут треба пояснити, що в стародавні часи слово РУСЬ відносилося до території, до держави і до людей. Старі історичні документи говорять про Русь перш усього як про землю племені полян, потім як державу в басейні Дніпра, столицею якої був Київ. Держава складалася з київської території, чернігівської і переяславської. Тож Русь у тих часах було синонімом того, що в пізніших часах було українськими землями. Інші території, заселені іншими східними слов'янами, не називалися ні Русь, ні руські землі. Є безліч доступних джерельних документів, щоб доказати правильність цього твердження. На жаль, у мене немає тут місця зацитувати більше ніж один чи два приклади.
В Першому Новгородському літописі було записано: "Того року (1145) вся руська земля пішла проти Галича і спустошила аж надто багато його територій". Отож ясно, що Галич - це не Русь. Цей самий літопис також посилався на подорож, відбуту 1135 року посадником Мирославом і архієпископом Нифонтом з Новгорода на Русь, і згадав, що в році 1221 "вони (новгородці) відправляли князя Всеволода, кажучи: "Ми не хочемо тебе; іди, куди хочеш - іди до свого батька на Русь". І тут цілком виразно, що Новгород не був Русь.
Поміж іншими свідченнями старих хронік, що прямо стосуються до теми нашої дискусії, нехай вільно мені буде зацитувати наступне: "І Святослав прийшов з людьми Суздалі, Смоленська і Полоцька на Русь" (в році 1167), "...він (московський князь) іде з Москви на Русь". Тут виразно, що Суздаль, Смоленськ, Полоцьк і Москва не були Русь.
Як уже було сказано, можна було б навести багато більше історичних доказів, щоб показати, що в старі часи - тобто від дев'ятого до тринадцятого століття - назви "Русь" і "Руська земля" стосувалися до районів Києва, Чернігова і Переяслава, а не до інших районів, заселених східними слов'янами.
Це правда, що деякі старі хроніки посилалися на новгородських, смоленських, суздальських і московських князів як на "руських князів", але робили це тільки тому, що ті князі були нащадками руської династії Володимира Великого і Володимира Мономаха. Те посилання було династичної натури та й тільки; воно не означало, що поселенці тих районів, якими ті князі володіли, були РУСЬКІ (або інакше РУСИ, РУСИНИ чи РУСИЧІ).
Коли в XIII столітті Київська держава впала, назва Русь перейшла до Галичини-Волині і [люди] віддаленої Підкарпатської Русі стали бути знані як РУСЬКІ або РУСИНИ. Факт, що ці назви збереглися до наших днів на Підкарпатській Русі (або Карпато-Україні), [це] уможливило росіянам претендувати, що люди того району росіяни, коли в суті речі вони українці. Внаслідок цього було злонамірно спричинено багато баламутства в умах багатьох чужоземців.
Треба додати, що назву Русь в латинській мові писалося як Рутенія (Ruthenia), а назву її людей як Рутені (Rutheni). Тут знову ми розкрили джерело багатьох замішань в наші часи і немало з них було зумисно підсунено ворогами України. Часто в статистичних даних русини представлені як відмінний від українців народ, тоді як насправді вони одно й те саме.

ВЕЛИКОРОСІЯ І МАЛОРОСІЯ

Назву "Великоросія" росіяни приміняють до території, на якій вони живуть, а назву "Малоросія" - до території, де живуть українці. Часто це робиться з наміром понизити українців через порівнювання цих термінів у вульгарному сенсі. (Я, бач, великий, а ти - малий, - П. Б.).
Властиво, визначення Велика Русь і Мала Русь візантійського походження. В 1299 році, коли київський митрополит Максим перенісся до Володимира, а його наступник Петро переїхав у Москву, Константинопольський патріарх, а також візантійський імператор почали стосувати до Київської митрополії назву "Мала Русь". Згідно з грецьким розумінням "Мала Русь" однозначна із "Властивою Руссю" на відрізнення від "Великої Русі", якою то назвою охоплювалися околичні території; аналогічними прикладами були: "Греція Мала", що визначало властиву Грецію, і "Греція Велика", що обіймала всі колоніальні посілості матірної Греції. Цікаво історично прослідити жонглювання назвами і титулами, яке довело до заперечення або перекручення первісного значення і вживання. Коли 1299 року митрополит Максим (грек з походження) перейшов жити до Володимира, він продовжував уживати титул "Митрополит Київський і всієї Русі". Московський князь Іван Калита примусив його наслідника Петра перейти до Москви і в той же час, для піднесення власної гідності, присвоїв собі титул великого князя всієї Русі. А проте, в той час у його володінні не було ні одного квадратового сантиметра руських земель. В 1416 році була знову відновлена митрополича катедра в Києві. Найменований на той високий пост Григорій Цимблак був незалежний від Москви і силою того факту прийняв титул, на який тільки він мав право - "Митрополит Київський і всієї Русі".
В чотирнадцятому столітті назви "Мала Русь", "Велика Русь" знайшли нові примінення. У висліді татарських наїздів у дванадцятому й тринадцятому століттях відбувалися великі переселення з Київської Русі на віддалені західні провінції Галичини і Волині. Згодом ті провінції перевищили Київ своєю могутністю і процвітанням, а їхні володарі були знані як "самодержці всіх Руських земель". У ранньо-чотирнадцятому столітті кілька митрополитів пробували поширювати свої володіння на сусідню митрополію. Суперечку вирішив Константинопольський патріарх і Святіший Синод шляхом перерозподілу єпархій. Одному митрополитові призначено Галичину й Волинь під назвою "Мала Русь", а другому приділено решту територій під назвою "Велика Русь". Тож прецедент був пошанований: префікс "Мала" залишено при найважливішому із двох районів - при правлячому центрі.
В 1335 році Юрій II Галицький проголосив себе: "З ласки Божої дідичний князь всієї Малої Русі". Згідно деяких авторитетів інтенцією того акту було відзначити факт, що його трон був новішого походження, ніж Київський трон - колиска раси і культури. З іншого боку, воно могло означати тільки потвердження митрополичих розмежувань.
Від 1340 року майже вся Русь (Україна) опинилася під формальним суверенітетом Литви, а Галичина - під Польщею. Треба підкреслити, що назва Русь відносилася не до Москви, а до території Києва, Чернігова, Переяслава, Білорусі, Волині і Галичини. За винятком малих частин Чернігівщини й Сіверщини - і то тільки на короткий час, жодна частина Русі або Руських земель не підлягала царській владі. Тільки під кінець XVI століття, коли Московія проголосила себе третім Римом і єдиним осідком Христової правди, її монарх почав величати себе "царем Русі", що викликало протест Польщі, монарх якої в той час також величав себе "правителем Русі" - титул виведений з того факту, що Руські землі знаходилися під суверенітетом польського короля.
В 1648 році гетьман Богдан Хмельницький вигнав поляків з усієї території Русі або України і проголосив себе "монархом і самовладцем на Русі". В той час він мав повне право на цей титул. Згідно з Ключевським, "Мала Русь лежала ще поза горизонтом московської політики". Поляки поновили напади на Україну, і Хмельницький мусив шукати допомоги. Він міг вибрати собі союзника з-поміж кількох, але остаточно схилився до Москви. В короткому часі вона надужила його довір'я і підступно використала нагоду підбити Україну. Вона також захотіла мати Білорусь і Литву, і відтоді цар почав уживати імперіальний титул: самодержець Великої Русі, і Малої Русі, і Білої Русі, і Литви, і Волині і Поділля. Російський історик Ключевський розповідає, що протягом кількох десятиліть малоросійське питання вичерпало російську закордонну політику й утруднювало втримати Київ і Східну Україну. Як ми вже бачили, в XVII столітті Велика Русь і Мала Русь були вперше в історії названі в титулі суверенної Московії. Порядок, в якому вони були поставлені "в тому титулі, вказував на виразний намір піднести статус північно-східних територій, на яких розвинулася Московія, і понизити той район, який в розумінні Греції і Візантії був властивою Руссю.
А все-таки ще довго Московське царство було відоме як Московія, а народ називав себе москвинами. Щойно при кінці XVII століття і на початку XVIIІ почала вживатися назва "Росія" на означення держави "великоруських людей". Аж до XVII століття чужоземці називали Московію Московією, а її народ московськими людьми.

УКРАЇНА

Коли з метою підсилити свої претензії на старшого брата москвини переставили термінологічне значення слів "Малоросія" і "Великоросія" і, заграючи на префіксі "Мало-", намагалися накинути малоросам тавро меншовартості, народ півдня відрікся цієї назви і прийняв назву Україна. Зміна була
оправдана, бо Україна не менше історична назва, як Русь. Так, далеко назад, як XII століття, країна часто була називана Україною, а її населення українцями. Наприклад, в Іпатіївському літописі було записано, що коли Володимир Глібович, князь Переяслава, помер, "Україна оплакувала його вельми", і що в 1189 році князь Ростислав "пішов із Смоленська в Галицьку Україну". Далі посилання на Україну знаходимо в старих документах від 1213, 1268, 1282 років. Описуючи похід гетьмана Наливайка, козацька дума голосить: "В нашій славній Україні ніхто не допоміг українцям, коли роздори навістили наші українські землі".

Як синонім Русі, Україна була вживана в різних закордонних офіційних документах, хроніках, географіях і мапах від XVI до XVIIІ століть. Реєстри Сорбонни виказують, що в XVI столітті українські студенти були реєстровані як "національно Русин з України (natione Ruthena de Ukraina), на географічних мапах з 1518 р. в Національній бібліотеці Парижа назвою "Україна" позначено території на обох боках Дніпра разом із Києвом. Географ Сансон (Sansone) в наголовку своєї мапи України, датованої 1641 роком, поставив: Ukraina о роеse de Casacchi (Україна, або земля козаків), і на тій же мапі відмітив Московську державу як "Московія". Гетьман Хмельницький заявив польському міністрові 1649 р.: "Я не залишив ні пана, ні князя в Україні", а в своїй промові до київського духовенства сказав: "Бог допоміг мені вигнати поляків з України", а в прокламації гетьмана Брюховецького говориться: "Україна наша улюблена отчизна, яку Польща і Москва хочуть поділити" (1668).
Треба додати, що до шістдесятих років ХІХ століття слова "Україна" і "українці" були широко вживані в російській літературі як синоніми офіційно вживаних "Малоросія" і "малороси". Тільки в 1863 році їх заборонила цензура і вилучила з обігу. Того року міністр внутрішніх справ М. Валуєв видав злопам'ятну прокламацію: "Української мови ніколи не було, немає і ніколи не буде". Від того часу по сьогодні більшість росіян із задоволенням повторюють ці слова без найменшого зусилля довести це науково.
Хоч "Україна" була вигнана з Росії, вона замінила стародавню назву "Русь" в Галичині й на Буковині, на територіях поза Російською імперією, і також на Буковині і в Галичині "українець" заступив "русина" і "руського", що були національними назвами тих людей. Хоч і введені в життя ці зміни, щоправда, не були офіційно визнані австро-угорським урядом. В 1915 році група українських парламентаристів звернулася до уряду, щоб замінити русина українцем, але нічого з того не вийшло.
Отож, зближаємося до кінцевого висновку. В старі часи, починаючи від ІХ століття, ті, що жили на землі, знаній тепер під назвою Україна, називали її Русь, а себе руськими. Тому що москвини, які були цілком іншим народом, присвоїли собі ці назви, первісні (справжні) руські люди вибрали своїй землі назву Україна, а для себе - українці. Вони мали повне право це зробити; нація має право назвати себе. В цьому випадку назва не була вигадана. Стару назву, яка була зневажена, відкинуто, і нова назва, яка існувала побіч старої принаймні після ХІІ століття, увійшла в ужиток. Таким чином претензії Москви до спадку й родоводу України були ефективно відкинені.

РАСОВЕ ПОХОДЖЕННЯ

Щойно на початку ХІХ століття росіяни цілеспрямовано і послідовно ширили теорію, що російський народ складається з трьох відгалужень: великороси, малороси і білоруси. Історія України сягає аж до ІХ століття, тоді як Московія виступає в історії аж майже чотириста років пізніше. Як же ці дві країни можуть бути одне і те саме?
На расовість цих двох народів складалися цілком інші елементи. Класичний російський історик Ключевський твердить, що великоруська вітка постала із схрещення східнослов'янських племен із здеґенерованими фінськими племенами і додає: "...не може бути й сумніву, що фінські елементи грали роль у формуванні типового обличчя росіянина, бо ж його фізіономія жодною мірою не відповідає жодній рисочці, повсюди характерній слов'янинові. Високі вилиці обличчя і сплющений ніс великороса достовірно свідчать про вплив фінської домішки в його крові".
І навпаки, той же самий авторитет виразно доказує, що, наскільки можна вірогідно твердити, малороси були виключно слов'янського походження.
Слідом за Ключевським вчені, які мали багато свіжого матеріалу для обґрунтування своїх суджень, ні хвилини не сумнівалися, що український і російський народи фундаментально різні. Професор Московського університету Чепурковський висловив думку, що етнографічно східні великороси мають багато спільного з мордвинами, черемісами і башкирами і що великороси, які живуть між горішнім Дніпром і горішньою Волгою, споріднені з литовцями, зирянами й перм'яками. Українці, сказав той самий авторитет, відрізняються від тих великоросів і дуже подібні до своїх західних сусідів. До того самого висновку прийшли й інші рівної слави авторитети в науковій праці, такі як А. А. Спіцін, А. Н. Рюрін, А. А. Корсаков, В. С. Іконніков, а з молодших - А. Е. Прешняков, М. К. Любавський і М. С. Грушевський.
В періодику "Украинская жизнь", 1912 р., академік Корш влучно підбив проблему такими словами: "Настільки очевидною є різниця між українцями й іншими слов'янами, що зайво про це й говорити. Їх відрізняє від людей державної нації (великоросів) ось що:
1. Мова. Мова українців поділяється на діалекти, які незалежні від різних відгалужень великоруської мови.
2. Фізичний вигляд і побудова. Вже на перший погляд можна відрізнити українця від великороса.
3. Характерність. Українці мають характерний і тільки їм притаманний гумор, життєрадісність і чутливість.
4. Звичаї й навики. Так глибоко закорінені їхні звичаї й навики, що українці зберігають їх, навіть живучи серед великоруського населення.
Всі ці різниці справжні і могли постати тільки з того факту, що кожний народ має своє виразно власне життя, інше від другого продовж довгих століть. З цієї простої причини різниці будуть зберігатися, тільки дещо змодифікуються під впливом загальнолюдської культури".

МОВА

По довгих студіях і суперечках велика більшість науковців погоджуються, що російська і українська мови фундаментально різні. До цього рішення дійшли, зваживши їх фонетичну зрілість, морфологію, лексикографію і літературну традицію. Якщо деякі з філологів, як Шахматов і Корш, тої думки, що колись існувала "праслов'янська мова", спільна для всіх слов'ян, то всі вони один до одного признають, що вже в ІХ віці мова Київської Русі мала свої власні індивідуальні риси, які відрізняли її від інших слов'янських мов, і що в ході часу ті різниці сталися настільки усталені, що тільки при допомозі мовного словника Київської Русі стало можливим пояснити багато темних місць у старій київській літературі.
В 1906 році Рада міністрів зажадала від Академії наук дати продуману опінію про українську мову. З цією метою було сформовано спеціальну комісію на чолі з Ф. Е. Коршем, до якої увійшли А. С. Фаміцін, В. В. Зеленський, Ф. Ф. Фортунатов, А. А. Шахматов, А. С. Ляппо-Данилевський і С. Ф. Ольденбурґ. Виготовлений Коршем і Шахматовим звіт був затверджений Академією і переданий Раді міністрів.

Головні висновки звіту були, що історичні умови довели до цілковитого зрізничкування між Південно-Західною Росією (Україною) і районом, що заселений великоросами; що те зрізничкування відбилося на мовах тих народів, і замість того, щоб улаштувати їх однією спільною мовою, історичний розвиток поглибив діалектичні різниці, які були виразні вже в час виступу тих двох народів на кін історії, і в обличчі того факту, що існує малоросійська мова, якою розмовляють люди Полтави, Києва, Львова, великоруська мова, якою говорять люди Москви, Ярославля, Архангельська і Новгорода, про "всеросійську" мову не може бути мови. В кінці зроблено рекомендацію, щоб малоросійські люди мали таке ж право, як і великороси, говорити своєю мовою публічно і друкувати.
В 1906 році, коли вищеобговорюваний звіт був даний на вимогу Ради міністрів, Київський і Харківський університети схвалили рішення Академії і додали побажання, щоб українська література користувалася тими ж правами, що й російська, щоб Св. Письмо було перекладене на українську мову, щоб навчання в початкових школах було ведене по-українськи і щоб преса з Галичини була дозволена в Росії.
Численні українські вчені, включно із Смаль-Стоцьким і Сімовичем, могли б бути тут цитовані, але в обличчі ясного і категоричного рішення Академії наук - найвищого російського авторитету у справах філології, це було б зайвим. Я тільки хотів би додати думку однієї особи - індивідуальну думку академіка Корша: "Зрілість мови, з погляду історичного і культурного, завершується, коли вона стає засобом вислову думки і почувань людей, які мають свою культуру й історію і які творять етнографічну цілість. Судячи по цих критеріях, мова українців настільки є МОВОЮ, наскільки й великоруська".

ЗВ'ЯЗКИ МІЖ ПІВНІЧЧЮ І ПІВДНЕМ

Вистачить звернутися тільки до російських істориків, щоб продемонструвати, що від початку зв'язки між Московією і Руссю, тобто між Північчю і Півднем, були слабкі. Ключевський каже, що це "в особі Андрія Боголюбського, коли великороси перший раз виступили на історичну сцену", - і додає: "той виступ не можна вважати щасливим". То був Андрій Боголюбський, який із Суздалі на півночі організував виправу, яка в році 1169 спустошила Київ. Внаслідок тієї наруги і зростаючої зневаги до Києва його наслідників, відчуження, додає Ключевський, між Північчю і Півднем стало постійним.
Ключевський заявляє, що Москва була центром для великоруського роду. Народи, призначенням яких було творити Московію, на протязі довгого часу були стиснені між Волгою і Окою. Шлях на північ від Волги їм заступили колоністи з Новгорода, які були напівосілі кріпаки; від північного сходу, від сходу і півдня вони були відтяті чужими їм людьми, а на південь і на південний захід їм заступала дорогу об'єднана Польсько-Литовська імперія. Москва виросла посеред того населення, яке, за Ключевським, було ефективно ізольоване від Русі або України.
Віднога руської династії на півночі попала під вплив татарських звичаїв, які вже мали багато спільного з угро-фінським населенням того району, і якраз із тієї мішанини племен слов'янських приходьків з місцевим населенням постала московська (великоруська) порода. Так, наприклад, маємо можливе пояснення, як правителі на Півночі стали деспотами, надихані безконтрольним бажанням панувати над іншими, і звідки взялася в їхньому характері дика войовничість і безкомпромісовість. Коли в 1654 р. історія звела українців і москвинів лицем до лиця домовитись про договір, вони не мали нічого спільного, що їх в'язало б. Конференції було ведено через перекладачів. Українці говорили про себе як РУСЬКІ - народ з Русі, а москвини про себе як москвини, тобто люди з Московії. Хоч обидві сторони визнавали православну віру, вони не відчували, що у них є спільна релігія. Для українців цар був тільки "східним православним царем", не РУСЬКИМ царем, бо тільки вони були РУСЬКІ, і цар не мав влади над ними.

КУЛЬТУРА НА ПІВНОЧІ І НА ПІВДНІ

Культура на Півночі була започаткована і підтримувана Півднем; іншими словами, українці були тими першими, що занесли науку до великоросів. Україна була ближча до Заходу і втримувала постійний зв'язок з осередками науки на Заході. Московія навпаки - замкнулася сама в собі і не дозволяла своїм студентам виїжджати за кордон. Російські вчені не заперечують задовженість їхньої країни супроти України. Їхні публікації на цю тему заповнили б цілі томи.
В усіх сферах науки, мистецтва, майстерності, ортографії, поезії, права, одягу і звичаю в Московії переважали українські впливи. Вже в XIV столітті багато українців працювали в Москві як учителі. В XV і XVI століттях переклади західних книг передіставались до Москви, але ті переклади робили українці. Друковані руською мовою книжки вживалися як підручники в Московії.
Після підписання Переяславського договору між Україною і Москвою у 1654 році українські впливи на Півночі значно зросли.
В праці п. н. "Теофан Прокопович", що була написана в 1881 р. (стор. 61), проф. Морозов (росіянин) пише, що Петро Великий бачив, як безмежно московське духовенство було позаду київського в справах освіти, і що в Москві не було компетентних людей для навчання церковного причету і для того було необхідно шукати поради у науковців з Києва. У своїй "Истории российской литературы" академік Пипін (також росіянин) писав: "В XVІІ столітті нові сили пробилися і в кінці верховодили в московському культурному житті; тими силами були: освіта, література і загальна культура, що розвинулися в Південній Русі, особливо в Києві. Справжніх особистостей не було дома, Москва мусила звертатися до мужів з Києва для наукової та педагогічної праці".
Петро Великий посилав людей до Києва й Чернігова вчитися друкарського мистецтва. В першій половині XVІІІ століття студентів назначувано професорами Московської Академії. В 1786 році постали в Росії публічні школи, і українців призначено було учителями. В XVІІ столітті українці займали всі високі посади в країні. В той час Київська Академія була під кожним оглядом вищою школою учителів для цілої Росії.

БАЛКАНІЗАЦІЯ

Не раз (на Заході) говориться, що визволення національностей в Совєтському Союзі обернулося б у "балканізацію Росії". Іншими словами, натякається, що це спричинилося б до розподілу Росії на ряд малих держав, які своїми безупинними суперечками загрожували б мирові в Європі. Щоб доказати фальш такого арґументу, треба тільки нагадати, що весь простір балканських держав (Югославія, Греція і Болгарія) займає 185 653 кв. миль, тоді як простір самої України виносить приблизно 360 000 кв. миль; і що ціле населення тих трьох балканських держав становить цифру 26 217 200, тоді як в Україні під Совєтами живе 36 000 000, а всіх українців - 48 000 000. Тож територія і населення самої України двічі стільки, як на Балканах. І що ще потрібно мати на увазі, так це те, що при визначуванні балканських держав було часто ігноровано національні інтереси, бо переважали політичні й стратегічні мотиви.
* "UKRAINA: Europe's Greatest Problem, by Lancelot Lawton.
Reprinted from "East Europe and Contemporary Russia" (vol. 3, No. 1, Spring, 1939). Переклад Петра Балея.



Категорія: Історія | Додав: Peruna (31.12.2009) | Автор:
Переглядів: 1237 | Коментарі: 0 | Теги: | Рейтинг: 3.0/1 | Теги: Україна: найбільша проблема в Європі (частина ІІ)
Переглянути схожі матеріали







Всього коментарів: 0

Ім'я *:
Email:
Код *:

Розділи сайту



Цікаві матеріали

Свастика - слов'яни
Міфи та легенди прадавньої України. Перун та інші Володимирові боги

З книгосхову

МОРСЬКІ ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦІВ. Володимир Сергійчук

Пошук по сайту



     

Матеріали, що спонукають до роздумів

Мапа гостей

        free counters

Статистика

Наша кнопка

             Українські скарби. Духовна культура, міфи та легенди, історія, народна медицина...
    [Отримати код кнопки]

Друзі сайту

ЗНАТИ ЩОБ РОЗУМІТИПравий Портал Донеччини ВОРОХОБНИК: портал українців Луганщини «Сонячний зайчик» – газета дитячої творчості та спілкуваннякарате-до Червоноград-Сокаль Наше-Рідне Славянский информационный каталог Слово наше рідне - слово українське Дух Волі - суспільно-політичне інтернет-виданняКняже Місто «Незборима нація» – видання історичного клубу «Холодний яр» Aгітаційно-пропагандивний ресурсІсторична Спадщина Антії-Руси-України Родинне Дерево нашої землі Рукотвори - скарбниця майстрів Мистецька крамниця Український національний інтернет-портал «Аратта. Вікно в Україну» решта наших друзів >>>

Пиши українськоюУкраїна у нас одна