Українські скарби

П'ятниця, 23.06.2017, 12:28

Вітаю Вас Подорожній | RSS | Чільна сторінка | Статті | Реєстрація | Вхід

Чільна сторінка » Статті » » Історія

Христос – сонцепоклонник, Мойсей – приборкувач єврейського народу
„Оце в Єрусалим ми йдемо, – і первосвященикам і книжникам виданий буде Син Людський, – і засудять його... І поганам його видадуть, – на наругу та катування, і на розп’яття, але третього дня Він воскресне” (20:18), – сповістив Ісус своїм учням. Це не звичайне сповіщення, а пророче. Воно стосується не Його. Наруга первосвящеників і книжників Його не лякає. Повідомлення Христове стосується двох наступних днів, під якими слід розуміти два наступних тисячоліття. Протягом цих двох тисячоліть первосвященики нищитимуть Ісуса і Його віру… Оце і є та наруга – катування та розп’яття людства... Проте ще є надія. Третього дня (тисячоліття) Він воскресне.

Не од Сіона благодать,

А з тихої твоєї хати.

Тарас Шевченко, „Марія”

Перш ніж говорити про Божого сина Христа і іудейського пророка Мойсея, маємо дещо уточнити про гіпер/ніперборейських дівчат Опіс та Аргу, які за твердженням Геродота прийшли до Греції „із самими богами”. Зважаючи на вміння перебирати все на свою користь, гадаю, мало хто повірить, що „всесвітні хитруни та крутії”, як називав греків М. Грушевський, не перекрутили ці імена на свій грецький манер. Порівнюючи з аналогічними закінченнями в чоловічих іменах Діоніс, Паріс тощо, виникає навіть запитання, чи були ці обидві особи жіночої статі? Сумнівно також, що в грецькій мові знайдеться якийсь відповідник до імені Опіс – грецьке тут лише закінчення. Зате в українській мові їх достатньо, – починаючи від імен Опанас та Он опрій, прізвищ Опалюк, Опря, Гоппа, закінчуючи словом опал-опалун, – так називали (мабуть, ще з часів пелазгів-палів) тих, хто опікувався* вогнем і вмів ним керувати.

Латиняни назву першого весняного місяця на той час, коли новий рік розпочинався після весняного рівнодення (з сучасного 22 березня), взяли від одного з варіантів назви давньоукраїнського бога весни і сонця Опрі – аprilis. Не випадково давній центр гончарного мистецтва, що на Полтавщині, має назву Опішня. Отож Опанас, Онопрій, Опалюк, Опря, Гоппа це нащадки жерців-волхвів, які опіку-валися світлом, вогнем, та тих, хто робив священний глиняний посуд. Знамениті опришки, якими ще зовсім недавно серед гуцулів вважалося за честь побувати хоч якийсь час, були найближчими воїнами, охоронцями самого Апол Ола.

Звідси виходить, що Опіс – чоловічого роду, бо священнодійства з вогнем здійснювалися тільки чоловіками. Якщо згадати, що походження бога Апол Ола (Аполлона) теж є гіпер/ніперборейським, то стає очевидним, що його ім’я на батьківщині мало звучати як Опал або Опалун. Не важко тепер розгадати й інше ім’я тої, що прийшла з Опалуном-Апол Олом до Греції. Очевидно, що воно належить його сестрі Артеміді і мало дещо іншу фонетичну форму: не Арга, а Орта або Оранта (греки та латиняни наше сонячне „о” завжди підміняли своєю заперечувальною „а”, або такими собі не значущими „е-є”). І оте „прийшли із самими богами” слід розуміти, що „ самі стали богами”.

Необхідно наголосити, що Аполлон прийшов на південь не сам, а із жерцем Арістеєм, і що історія їх обох дуже схожа до історії Ісуса Христа.

Біблія залишила нам багато білих плям з життя цього найвідомішого в світі персонажу. Вчені досі не знайшли переконливої відповіді на питання, чи це реальна історична особа, чи вигадана?

Чого тільки не витворило людство про нього – одні співають йому панегірики, інші – хулу. Про жодну іншу людину стільки не говорять і не пишуть, скільки про Христа. І так було, найвірогідніше, ще задовго до того, як появилося християнство. Цей образ не міг з’явитися із нічого, бо був затребуваний завжди – як Вартовий життя, як приклад для наслідування та обожнювання. Хоча, звичайно, не всім однаково припадав до душі.

Цілком очевидно, що прототипом біблійного мудреця Соломона став атенський законодавець Солон, Давида і Самсона – Геракл. Навіть перші учні Ісуса Христа рибаки мали прототипів – ними були критські (насправді кримські) моряки, з яких бог Аполлон зробив перших жерців свого святилища. Більше того, перший символ християн – риба – теж запозичений в Аполлона, його символом був дельфін. Найбільше весняне свято Великдень відзначали задовго до Ісуса і теж на честь Аполлона... Отож, очевидно, що і в Ісуса Христа має бути прототип, і шукати його слід у цьому ж товаристві.

Вже сама поява на світ Ісуса Христа дуже нагадує народження Аполлона. Згадаймо: матері Аполлона Латоні (наша Лада) теж ніхто не надавав притулку для народження дитини. Лише сховавшись на острові Делос, вона народила бога Аполлона та його сестру Артеміду. Подібне випало і на долю матері Ісуса Марії. На її дитя полює цар Ірод, на дитя Латони – богиня Г ера. Навіть семантика імен їхніх гонителів однакова. Навдивовижу співпадають дні народження Аполлона і Христа – сьомий день місяця.

Але в Новому завіті син божий отримує інше ім’я – Христос. Інше, але не зовсім нове. Ім’я Аполлон вже не справляло враження на людей, тим більше, що було скомпрометоване деякими імператорами в т. ч. самодуром Нероном, який вважав себе його втіленням. Проте творці нової віри не стали чогось вигадувати. Вони трохи змінили ім’я того, хто прийшов разом з Аполлоном „на Італійську землю” (на початок християнської доби це був центр Римської імперії) і замість літери А поставили літеру Х, змінили закінчення на грецьке і вийшло не А рістей, а Х ристос. Все було зроблено так, як учив Страбон: „що стосується імен, то тут перш за все треба мати на увазі, що до того слова, яким ми хочемо що-небудь назвати ми часто добавляємо одні літери, віднімаємо інші, а також міняємо наголоси”. Втім, не виключено, що й саме ім’я Арістея спотворено, найвірогідніше він був Хорста, тобто, той, хто стоїть поруч із Богом сонця (Хорс).

Далі біографія нового святого персонажу писалася вже не тільки за подібністю до Апол Ола, а й до Арістея. Зокрема, з четвертої книги "Історій” Геродота (гл.14-15) довідуємося, що Арістей свого часу помер і потім воскрес. Причому за текстом виходить, що йому це вдалося зробити двічі. Другий раз він воскрес аж через двісті сорок років. Творці Нового завіту друге воскресіння, але вже Ісуса Христа також запозичили в Геродота, змінивши цифру до двох тисяч, щоб довше утримувати людей в очікуванні нового пришестя Христа, а, отже, і у своїй владі.

Французький живописець і дослідник древнього мистецтва Рене Менар (1827-1887) в своїй книзі „Міфи в мистецтві старому і новому” (1900 р.) зазначав, що „примітивні зображення Христа в римських катакомбах представляють Спасителя у вигляді доброго пастиря Арістея з атрибутами цього останнього”.

Як і Арістей, Христос поклонявся вищій природній силі, яким є Сонце. Читаємо, де проводив Ісус свої проповіді і творив чуда: там, де перебував він – істинно віруючий, там перебувала і сила Божа – на горі, в саду, на вулиці, біля моря. Молитва до сонця, що сходить, дуже благодатна для людини – воно наповнює тіло силою, енергію, зміцнює дихання, повертає зір. Творці ж нового вірування хотіли обмежити людей простором, загнати їх у приміщення і мати на цьому бариші. Проте люди не йшли до храму і молилися так, як це робилося споконвіку. На думку пророка Єзекіїля, цим вони „творили гидоти”, тобто стояли спинами „до Господнього храму, а їхні обличчя – на схід, і вони кланялися до сходу, до сонця” (Єз. 8:16).

Тим часом до церковників, і загалом храмів, в Ісуса було зовсім інше ставлення: „Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне...”, „хто храмом клянеться, – клянеться ним та тим, хто живе в нім. І хто небом клянеться – клянеться Божим престолом і тим, хто на ньому сидить” (Мат. 23:13, 21-22). Тобто, йдеться про те, що не можна відгороджувати стінами храму Царство Небесне, якому поклонялися люди на відкритому просторі. Той, хто клянеться (молиться) в храмі, клянеться перш за все тим, хто в ньому служить, а хто клянеться під відкритим небом, клянеться Богу небесному і своїм пращурам, які суть в небі. Неспроста і Влескнига зазначає, що боги в храмах „не приймають жертви нашої” (д. 21).

Останні слова вже розіп’ятого Ісуса були зверненні до Апол Ола, він назвав його тричі – творці Біблії, щоправда, записали це ім’я як Елі. Однак те, що це був саме Ола/Олен свідчить оповідь Геродота про царя Лідії Креза. За мить до смерті на вогнищі він також вигукнув тричі це ім’я і воно врятувало йому життя. Щоправда, і тут редактори дещо перекрутили його – у них він не Елі, а С олон (І 86-87).

„За кого ж ти розіп’явся, Христе, Сине Божий?”, - запитував Тарас Шевченко, очевидно, знаючи щось більше ніж ті, хто безсоромно називає наших предків-сонцепоклоників поганами. Бо Ісус Христос сам був сонцепоклонником, тобто, за визначенням християнських церковників, ідолопоклоником-поганином*.

Відкриваємо Євангелію від Матвія, першу книгу „Нового Завіту Господа й спасителя нашого Ісуса Христа” і читаємо, що він проповідує на горі, в саду, на вулиці, біля моря. Бачимо очевидне, він не визнавав церкви. Згадайте Ісусову відповідь, коли диявол хотів спустити його з тієї гори, зваблюючи всілякими благами: „Відійди, сатано, бо ж написано: Господові Богові своєму вклоняйтеся, і служи Одному Йому!” (4:10).

Попри вимогу писати Євангелію так, як було потрібно творцям нової церкви, Матвій все ж залишив нам цікаві посили: „Господові Богові своєму вклоняйтеся, і служи Одному Йому!”. Тобто, автор дає нам зрозуміти, що Син Божий зберігав вірність старій вірі. І далі ми бачимо цьому підтвердження: „Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон прийшов, – Я не руйнувати прийшов, а виконати” (5:6).

Він прийшов виконати заповіти Праотців. Ісус Христос намагався захистити і відстояти прабатьківську віру від тих, хто нав’язував людям нових пророків і нову віру. Перш за все, від первосвящеників (тобто засновників цієї віри), книжників і фарисеїв, які творили релігійні книги так, щоб ніхто без їхнього коментаря не зрозумів, про що там йдеться, тоді як стара віра була доступна і зрозуміла без книг і не вимагала витрат ані на них, ані на утримання церков та їх служителів.

Авторитет Ісуса величезний, люди ходять за ним юрбами – інколи по 5-7 тисяч. Звісно, це не могло не бентежити сповідників нової віри. Ісус є реальною загрозою їхньому нововведенню, а отже і їхнім статкам, які вони намітили нажити за рахунок прихожан. Вони запрошують Його до своєї церкви. Та не зумівши переманити на свій бік, провокують, щоб піймати на якомусь слові проти влади, тобто, роблять все, щоб знищити Його. Він знає, що на Нього чекає, але йде до синагоги і дискутує з книжниками та фарисеями, Він сміливо кидає їм у вічі, що вони сини убивць пророків (23:31). Яких пророків мав на увазі Ісус Христос? Звісно, тих, на чиє місце вони вирішили поставити своїх пророків і самих себе: „Роде зміїний! Як ви можете мовити добре, бувши злі?” – запитує Він (12:34).

Євангелісти донесли до нас лише частину Ісусових звинувачень на адресу первосвящеників, фарисеїв, саддукеїв і книжників. Саме їх Він називає поганами, а не тих, хто поклонявся сонцю, молився на горі чи біля води.

„Тоді промовив Ісус до народу й до учнів Своїх: „На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї... за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони — та не роблять того! Вони ж в’яжуть тяжкі тягарі, і кладуть їх на людські рамена, самі ж навіть пальцем своїм не хочуть їх порушити ... Усі ж учинки свої вони роблять, щоб їх бачили люди, і богомілля свої розширяють, і здовжують китиці (пейси – С. П.). І люблять вони передніші місця на бенкетах, і передніші лавки в синагогах, і привіти на ринках, і щоб звали їх люди: Учителю!” „Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, — бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, не пускаєте! Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і напоказ молитесь довго, — через те осуд тяжчий ви приймете! (23: 1-7, 13-14).

„Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру...!” „Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди!” „Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистоти! Так і ви, — назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!” (23:23,25,27,28)

Ось хто в Ісуса погани, ось чому Його так боялися і чому не хочуть, щоб ніхто й донині не знав, хто був насправді Син Божий, яку правду відстоював, за яку віру страждав і приніс себе в жертву?

„Оце в Єрусалим ми йдемо, – і первосвященикам і книжникам виданий буде Син Людський, – і засудять його... І поганам його видадуть, – на наругу та катування, і на розп’яття, але третього дня Він воскресне” (20:18), – сповістив Ісус своїм учням.

Це не звичайне сповіщення, а пророче, і чомусь ніхто не звертає на нього уваги. Я недарма підкреслив вище „Син Божий”. Найвірогідніше саме так він і сказав про себе, а не „Син Людський”. Первосвященики і книжники замахнулися не на сина людського і не сином людським він був, бо знав наперед про свою долю, про долю всього людства і про своє воскресіння. Фальсифікаторам Євангелій необхідно було принизити Його, щоб потім принижувати загалом Людину, робити з неї безвідповідальну особу перед Богом, перед Отцями і майбутнім, яка тільки покірно чекала б на милість „первосвящеників” та своїх володарів.

Сповіщення, яке зробив Ісус, страшне за своєю суттю. І воно стосується не Його. Наруга первосвящеників і книжників Його не лякає. Повідомлення Христове стосується двох наступних днів, під якими слід розуміти два наступних тисячоліття. Протягом цих двох тисячоліть первосвященики нищитимуть Ісуса і Його віру, а книжники (тобто вчені), які відкинуть закони природи, що так оберігались нашими давніми предками, ґвалтуватимуть і віру, і природу в інтересах користолюбців. Оце і є та наруга – катування та розп’яття людства. Ми самі бачимо, до чого котиться світ саме завдяки вірі, про яку кажуть, що вона дала поштовх до прогресу, і книжникам (вченим), які цей "прогрес” рухають.

Проте ще є надія. Третього дня (тисячоліття) Він воскресне. В новій якості і новому Світлі. Ми ще не знаємо Його ім’я, але Він уже на порозі. Третій день, третє тисячоліття прийшло! Нам необхідно лишень не допустити, щоби нечестивці знову не оточили Його та не залапали своїми брудними руками, щоби знову не споганили і не використали в своїх цілях.

Знищивши Христа, церковники вважали, що в його образі знищили стару віру. І, звичайно, поспішили прирівняти до своєї злодійської подоби і Його. Слова „Коли хто приходить до мене і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі – той не може бути учнем Моїм” (Луки 14:25-27), переконаний, не належать Ісусу. Той, хто неодноразово наголошував „Милости хочу, а не жертви” (Мат. 12:7), „Шануй батька та матір” (15:4), а на запитання, скільки разів необхідно прощати братові, відповідав: „Не кажу тобі до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!” (18:22), не міг такого сказати. В Його вуста вставили те творці так званої Христової церкви, ті, хто хотів скористатися самопожертвою Христа, щоб мати особисту вигоду зі своєї віри та служби. Іменем Христа вони закликали народ відректися не тільки від своїх статків, своїх хат тощо, а навіть найдорожчого – батька та матері. Стояло завдання перетворити Синів Божих у рабів Божих. А синами божими, як ми вже знаємо з Влескниги, були наші предки – СЛАВИ, СЛАВУНІ…

Ісус Христос відстоював віру, яку сповідував і пропагував Арістей. Не виключено, навіть, що в основі його проповідей лежать твори Арістея, автора поеми „Арімаспейської”. Однак стояло питання створення нової віри, все старе – гидота. Всі, хто молився Сонцю і не йшов до храмів, були приречені: „Ходіть... і вбивайте; нехай ваше око не має милосердя, і ви не зми-луйтеся! Старого, юнака, і дівчину, і дітей та жінок позабивайте дощенту...” (Єз. 9:5).

„Апологети візантійства, – писав відомий український мислитель Олесь Бердник, – не лише безжально винищували найменший знак сонячних вірувань наших прабатьків, а й емоційно згиджували суть і призначення вікових традицій, звичаїв, ідеалів народного духу”. Лиходії беззастережно сіяли зло, заздрість, смерть і тиранію. Вони хотіли поставити вище бога себе – священиків чи царя в образі божого намісника. Вони намагалися змінити закони природи. Тим часом „неприродні релігії, – зазначав Фрідріх Енгельс, – при всій характерній для них екзальтованості, вже при своєму заснуванні не могли обходитися без обману та спотворення історії”. Нувориші переписували святі книги, тлумачили історію так, як їм було вигідно. Одні народи ставали богоугодними, проти інших оголошувалися хрестові походи на винищення, щоб утвердити нову віру і нового бога. Така війна тривала не одну сотню літ – лише 325 року Перший Вселенський собор ухвалив догму про те, що Ісус є сином біблійного бога Єгови-Саваота. Причому навіть не всі учасники собору це підтримали. Очевидно, ще було чимало таких, хто пам’ятав, звідки насправді прийшов той образ.

Разом з тим „нові пророки” розуміли, що необхідно хоча б створити видимість збереження старого. Вони замінили головне – богами тепер були не найвищі природні сили, не те, що давало життя і силу людині – сонце, вода, земля, небо (повітря), мати і батько, а царі та митрополити. Все інше, в принципі, залишилося тим же: атрибутика, обрядовість, символіка, хіба що трошки видозмінена... Як Христос переписаний з Апол Ола та Арістея – синів ніперборейської землі, так і церковні обряди та ритуали християнства запозичені звідси. Яскравий доказ цьому золота наголовна пластинка корони царя Скитії (див. малюнок).

У центрі пластинки Мати Слава тримає символ Сонця – Коло або Свічадо ( Сварга чадо). Перед нею на колінах стоїть волхв (той, хто волю хвалить), а може й сам Отець Ора. Він тримає в руках топірець, як оберіг від ворога та зла (українські гуцули і нині за свій амулет мають подібні сокирки), і ріг – символ величі та достатку – чашу долі людської. Зауважте, волхв став на коліна не перед дерев’яним ідолом чи людським розп’яттям, а перед Сонцем та Жінкою. Праворуч від нього дві жриці готують священний напій і наливають його в ріг. Отець, здійснивши обряд замовляння, за допомогою якогось музичного інструменту, який ми бачимо в його руках, із наповненим рогом звертається до Матері-Богині за благословенням. Ліворуч чоловік із козацькими вусами (мабуть, помічник Отця) здійснює обряд кропіння. Потім Отець п’є напій з одного рогу з іншою людиною. Це – обряд братерства, рівності і любові до ближнього – своєрідне причастя. І, нарешті, в кінці пластинки зображено обряд посвячення чи сповіді: Отець тримає руку (як боже покровительство) над головою іншої людини, в котрої у руках голова Овена – символ добра, світанку і достатку (пізніше роги Овена в багатьох країнах стануть знаками священицької та царської влади). Нині християнські священики майже так само сповідують своїх парафіян, лише той, хто сповідується, замість голови Овена тримає в руках Євангелію (зверніть увагу на однакову основу слова).

Все це, а саме – благословення, кропіння, причастя, сповідь, ставання на коліна, образ Божої Матері успішно прижилося в християнській обрядовості, що говорить про продовження в ній саме давньоукраїнської релігійної традиції. Але, на жаль, не у внутрішньому наповненні і не в сакральному розумінні. Якби і вродила на вербі груша, плід її був би гірким. „Навіть тисячолітнє панування православної церкви мало відбилося на віруваннях народу. Церква мусила лише пристосуватись і давати нові, далеко не вичерпні пояснення до старих свят, лишаючи незайманими ідеологію й увесь ритуал обрядів. Навіть такі свята, як Різдво, Водохрещі (Водорщі), Великдень лишилися на Україні святами астрального культу в усіх аспектах ідеології й деталях обряду. Це сталося через безперечну вищість старої культури й ідеології, порівнюючи з християнством”, – писав Олександр Знойко.

Наші предки анти першими зрозуміли, яка небезпека криється за новою релігією і рішуче виступали проти. Князі Одоакр і Атилла ходили походами на Рим, щоб покарати тих, хто нав’язував світові своє розуміння віри, в якій не лише окремій людині, а цілим народам відводилося місце рабів. Не випадково в церковній мові такими живучими виявилися слова, основою яких стала саме назва наших предків: антихрист, антипасха (анти святкували Великдень в інший день, ніж християни) і т. п, хоча греки слово „анти” видають за власний префікс, що позначає протилежність, протидію і ворожість.

Згадаємо ще одну сучасну традицію – запалення священного вогню, що здійснюється у Віфлеємі і розноситься по всьому християнському світові напередодні Великодня. Натомість в гл. 33 четвертої книги Геродот пише, що гіперборейці, як естафету, передавали від одного роду до іншого солому, хоча, насправді, соломою переписувачі і перекладачі Геродотових праць намагалися виставити на сміх гіпербореїв. На жаль, це їм майже вдалося зробити, бо чомусь ніхто не спростував, що це була не солома, а сніп з колосками, про що свідчить чимало давніх скульптурних зображень. Сніп символізував єдність, силу і достаток роду. У Влескнизі Сніп, навіть, Божество: „То Влес учив праотців наших землю раяти і зерно сіяти, і жати віна-віночі на полях страдних, і ставити Снопа до огнища (житла - С. П.), і шанувати його, як Отця Божого” (8(2).

В Україні до наших часів зберігся звичай на Святвечір ставити на покутті пшеничний сніп, який називається Дідухом або самим Колядою, українці також зустрічають дорогих гостей з хлібом-сіллю і, проводжаючи їх, дають хліб у дорогу. Не вогонь, який, окрім світла, символізував також розбрат і війну, а хліб – знак щедрості та миролюбства.

На жаль, іншою була відповідь на доброчинність наших предків від сусідів. До нас йшли з вогнем і мечем. Нищили, обкрадали, перебріхували і розпинали...

До речі, щодо факту розп’яття Ісуса Христа та місця цієї події мною вже висловлювалися певні сумніви. Не в’яжеться до палестинської землі і смерть Іуди. Він хотів, як ми знаємо з Біблії, спочатку повіситися на березі, але звідки могло взятися там це дерево, якщо воно росте лише в помірних і холодних поясах північної півкулі? Та і осика, на якій він все-таки удушився, дерево значно північніших земель. Ім’я Понтія Пілата взагалі вказує на його причорноморсько-скитське походження – з Понта Евксинського Пал (в Тернопільській області є село Пілатківці). Перший акт розп’яття також зафіксовано на нашій землі – в Приазов’ї. Його вчинив сатрап міста Сарди (Лідія) Оройт. Через зневагу до нього і через бажання стати владикою морів, він розіп’яв на хресті самосця Полікрата (ІІІ 125).

В багатьох назвах так званої святої землі легко прочитуються наші архетипи, наприклад: місцевість Мерива – сварка, Єрусалим – оріїв село або русів, річка Йордань – Ори дання, Назарей – прикордонне місто, яке назирає за границею, гора Хорив, яка навдивожу співпадає з іменем одного із засновників Києва...

Едуард Шуре повідомляє, що учні Рами принесли в ці краї символ оріїв – череп Овена. Очевидно, вони встановили його на горі, від чого й отримала вона назву Голгофа, тобто, гола голо ва або Череповище (Лиса гора).

Звичайно, в Біблії ви нічого не знайдете про Раму та його символ Овен, бо кому вигідно вказувати, хто насправді був засновником Єрусалиму? Але те, що, цар іншої частини ханаанської землі Єровоама в своїх володіннях на противагу Єрусалиму, де царював син Соломона Рехав’ам (Ровоам), заснував інший, альтернативний символ – зображення двох золотих телят (1 кн. Цар. 12:28), говорить якраз про існування в Єрусалимі культу орійського символу – Овена, що старанно приховується творцями Біблії.

Є питання і до самого Ханаану. В одній із своїх праць відомий український вчений-сходознавець О. Пріцак згадує виявлений ним в одному з Каїрських архівів лист київських купців хазарському каганату, в якому вони пишуть, що тепер "спілкуються руською мовою киян, тобто, ханаанською”. Виходить,що Ханаан спочатку це руська держава, і не виключено появилася вона в Середземномор’ї лише завдяки тим, хто вигадував історію нової обітованої землі, обкрадаючи історію інших земель.

Основи "книги книг”, як називають патетично Біблію, заклав єврейський пророк Мойсей, який, нібито, жив у ХІІІ ст. до н. е. Але чому в його творі так багато українських назв? Хто врешті-решт він насправді?

Як не дивно, але в жодних авторитетних працях древніх істориків Мойсей не згадується, хоча, здається, таку особистість не могли обійти увагою ні Гомер, ні Гесіод, ні тим більше Геродот. Не буду опиратися на сучасних істориків, які знаходять підтвердження існуванню Мойсея... у тій же Біблії. Необхідні доводи зі сторони.

Е. Шуре стверджує, що Мойсей „ не був євреєм-патріотом; він був приборкувачем народу” ("Великие посвященные”, ст. 163). Постає питання, чи взагалі він був євреєм? Багато вказує на те, що Мойсей уродженець не Ближнього Сходу, а справжнє його ім’я Хозарсіф свідчить про хозарське походження, племені, що мешкало в басейні рік Дон-Волга. Дехто може сказати, що це ще нічого не означає. Можливо. Але і друге його ім’я наводить на певні роздуми. Порівняємо його з іменем скитського царя Колак сай – Коло-цар, Мой сей – Мой-цар/пан. Його так і зображають – із рогами на голові. Саме так на нашій землі зображався бог пастухів Пан і саме звідси пішло слово пастор.

Очевидно, що Хозарсіф-Мойсей був тим сьомим сином Тогарми, внуком Яфета, який, як писав хазарський цар Йосип придворному кордовському халіфу Хасдаю Ібн-Шафруті, і став засновником роду хазарів.

Наука, яку пропагує Мойсей серед євреїв, теж навдивовижу не співпадає із способом їхнього життя. Це підмітив ще Іван Франко: «В книгах (Біблії) говорить ся, що Бог через Мойсея дав Жидам закон у пустині; в тих частях книг, де оповідаєть ся про ріжні пригоди, все видно так, що Жиди жиють у пустині як народ кочовий, який мандрує з місця на місце. Тимчасом законодавство відносить ся зовсім не до кочового, а до осілого народа, такого, що жие по селах і містах, займаєть ся ріль-ництвом, садівництвом та плеканнєм худоби; що більше, майже скрізь у тих законах проводить ся думка, що всі Жиди повинні сповняти свої релігійні потреби в однім місці, давати данини одному храмови, яким був єрусалимський храм не в початках державного житя Жидів, але аж по їх повороті з вавилонської неволі! Виходить так, що Мойсей, пробуваючи в пустині, давав Жидам закони не такі, які були відповідні для їх тодішного житя, але такі, що мали війти в житє за 100 чи навіть 500 літ, і Жиди буцім то тут же заприсягли сьвято виконувати те, чого в їх положенню не то не могли виконувати, але навіть не могли гаразд розуміти!» («Сотворення світу», збережено стиль видання 1918 р.).

Отже, Франко переносить життя Мойсея десь на 8 ст. до н. е. Деякі вчені роблять його молодшим ще на пару століть. Я ж, дослідивши Книги Буття і Вихід, серед дітей та онуків Ноя розпізнав ряд відомих персонажів V ст. до н. е., а серед героїв північних орд самого Олександра Македонського, тому насмілюсь стверджувати, що ця книга творилася не раніше ІІІ ст. до н. е.

... На український (орійський) слід в палестинській землі ми натикаємося досить часто. Після смерті Мойсея провідником ізраїльтян стає Ісус Навин, прізвище якого має походження від тих, де шанували Наву, Яву і Праву (Навин буквально означає з іншого світу або покійник), єврейський верховний бог Ягве дивовижно перегукується з Явою. Знаходимо в Біблії Марану. В укрів-русів Мара – божество, яке приносить нещастя, а тут Марану перекладачі тлумачать, як Господь. Хоча зі змісту чітко видно, що ап. Павло закликає прийти Мару і здійснити його прокляття: „Привітання моєю рукою Павловою. Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий! Марана га! Благодать Господа нашого Ісуса нехай буде з вами!”.

"До висновку про невідповідність принципових положень Біблії історичній реальності дійшли ізраельські археологи. На їх думку, біблійного періоду в історії Ізраелю не було, як не було Виходу з Єгипту, мандрів у Сенаї, облоги Єрихону Ісусом Навином, великих держав Давида і Соломона... 70 років розкопок на землях нинішнього Ізраеля й Палестини, не дали жодного підтвердження фактів, викладених у Старому Заповіті” ("Новое русское слово” 2.11. 1999, №31258).

Все це не тільки підказує, звідки походять основи віри, за яку постраждав Ісус, а й свідчить, що події, пов’язані з ним, відбулися зовсім в іншому місці, однак пізніше перенесені і приписані до палестинської землі. Назва місцевості Тиверіада біля Тиверіадського озера в Галілеї, наприклад, чітко говорить, що її заселили тиверці (подільці). Та й сама Галілея (місце народження Ісуса) дуже схожа на скитську Гілею або Олею. В давніх редакціях згадується також місто Скіфополь та Дике поле – правобережна Україна. Як тут не бачити, що Палестина – це палів стан, і саме пали (поляни) принесли образ Христа та свої святі назви до сучасного Ізраїлю, де потім й були винищені, як того вимагали пророки подібні до Єзекіїля?

Хто чи що змусило палів зірватися з рідних місць і рушити аж до африканського континенту, і коли це сталося?

Приблизно в другому столітті до нашої ери на Скитію (лівобережну) із Горішньої Азії (територія за Доном) насунула орда, яку деякі науковці називають ашкеназькою, дехто – хазарською, а Влескнига згадує їх ще й язигами, ясами (ассами). Очевидно саме ця сила влаштувала гоніння на сонцепоклонників-палів і розіп’яла Хорста (Христа). Частина з них мусила рятуватися аж у сучасній Палестині, принісши туди легенди про вірного сина їхньої віри та землі, рідні назви та імена.

Країна називається Ізраїль, її складові конкретно вказують, що тут жили вихідці із країни бога Ра (Рами). Щоправда, євреї перекладають її як „богоборець”. Але так почали тлумачити цю назву після того, коли тут і, зокрема, в селі русів Ораселі (Єрусалимі) були винищені сини божі, сини Сонця.

Як це відбувалося, детально описано в Книзі пророка Єзекіїля. На початок нашої доби в Єрусалимі мешкало мирне населення, воно сповідувало древню орійську віру, молилося Сонцю, зустрічаючи його на пагірках, біля своїх святилищ. Це було забезпечене та заможне місто. І саме заможність його мешканців викликала заздрість у прийшлих людей. Миролюбністю місцевого населення і вирішили скористатися зайди. Вони збудували церкву і почали пропагувати свою віру. Але єрусалимці не йшли туди. За висловом Єзекіїля вони продовжували „творити гидоти”, тобто стояти спинами „до Господнього храму, а їхні обличчя – на схід, і вони кланялися до сходу, до сонця”.

Розплата відома. За наказом господа церковників та фарисеїв: „Ходіть... і вбивайте; нехай ваше око не має милосердя, і ви не змилуйтеся!..” (Єз. 9:5), населення Єрусалиму було винищене зовсім.

Підготовлено за книгою «Давньоукраїнські боги, герої, держави і племена»

Сергій Піддубний 

Джерело http://www.yatran.com.ua



Категорія: Історія | Додав: Росава (20.12.2010) | Автор: Сергій Піддубний
Переглядів: 3642 | Коментарі: 0 | Теги: Великдень, прототип Ісуса Христа, Християнство, Аполон, різдво, сонцепоклонники, ким написана біблія, Сини Божі, христос, Біблія | Рейтинг: 4.7/3
Переглянути схожі матеріали







Всього коментарів: 0

Ім'я *:
Email:
Код *:

Розділи сайту



Цікаві матеріали

"Великий потоп"
Шестикутна гривня

З книгосхову

УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО. Галина Лозко

Пошук по сайту



     

Матеріали, що спонукають до роздумів

Мапа гостей

        free counters

Статистика

Наша кнопка

             Українські скарби. Духовна культура, міфи та легенди, історія, народна медицина...
    [Отримати код кнопки]

Друзі сайту

ЗНАТИ ЩОБ РОЗУМІТИПравий Портал Донеччини ВОРОХОБНИК: портал українців Луганщини «Сонячний зайчик» – газета дитячої творчості та спілкуваннякарате-до Червоноград-Сокаль Наше-Рідне Славянский информационный каталог Слово наше рідне - слово українське Дух Волі - суспільно-політичне інтернет-виданняКняже Місто «Незборима нація» – видання історичного клубу «Холодний яр» Aгітаційно-пропагандивний ресурсІсторична Спадщина Антії-Руси-України Родинне Дерево нашої землі Рукотвори - скарбниця майстрів Мистецька крамниця Український національний інтернет-портал «Аратта. Вікно в Україну» решта наших друзів >>>

Пиши українськоюУкраїна у нас одна