Українські скарби

Середа, 23.08.2017, 17:43

Вітаю Вас Подорожній | RSS | Чільна сторінка | Статті | Реєстрація | Вхід

Чільна сторінка » Статті » » Антропологія та етнологія

Чужинці про Україну
Велика книжка А. Майерберґа-посла цісаря Леопольда І. при московському дворі, під заголовком "Relation der Kaizer Ablegaten Аugustin von Мауеrn und Horatius Wilhelm Саlvucci uber ihre Reise nach Moscau und ihren Emfang daselbst. Der 12 Juni 1661", містить в собі прецікаві відомости про Московщину, життя і побут москалів, тоді як про Україну здибуємо там дуже мало і то, переважно, відомости, почерпнуті з тодішньої польської літератури. Зокрема історичні дані про окремі українські землі, написані дуже сухо й формалістично, не представляють більшого інтересу (Київське князівство, Запорожжя, Волинь, Поділля, Чернигівщина).
А. Майерберґ, описуючи жахливу піятику на приняттях великих московських достойників, пише:
"Розмова гостей (москалів), як людей невихованих ніякою школою або освітою, разить нісенітницею, дуже часто образлива для порядної людини. Лайка, захоплення найбільш бридкими ділами, або нахабне хвастання, котре ображає чисте ім’я інших - складають замітні вислови (мову) і дотепи багатьох промовців."
"Брешуть москалі - каже автор - з неімовірним нахабством і без всякого встиду... Посли чужинецьких держав нехай не очікують і від царських уповноважених більш правдивих слів, тому що ці особи збирають разом усі тонкощі закостенілого лукавства, щоби підвести їх, або видаючи брехню за правду, або замовчують про що треба говорити й ослаблюють обов’язкову силу всяких рішень на нарадах тисячами хитрих викрутасів, що дають викривлений їх зміст, так що вони зовсім падуть."
Купці й ремісники теж незвичайно брехливі, обмежені і злодії і з того власне наживаються, тоді як судової кари на них звичайно ніякої не накладають.
Про козаків (Соsacorum ortus) пише А. Майерберґ, що вони "первісне були хлібороби, які жили в околицях Києва, пізніше оселилися на Запорожжі; відзначаються своєю сміливістю, "невтомною непохитністю і щасливою війною змусили Польщу повернути їм незалежність."
(стор. 93)

Особливо цікавий денник подорожі Михайла Литвина (по походженні справді литвина), що в 1550 р. був на Україні, подав цінні відомости про Київ та особливо багато - про ґрунт і природні багацтва Києва, Київщини і цілого Придніпров’я. Про Київ пише:
"Нам [литвинам] належить славнозвісний замок і місто Київ; подібно іншим замкам, утримується недбало... Він займає першорядне місце серед інших замків і країв і розташований над рікою на кордоні степу і Полісся... В Києві збереглися старовинні церкви, прекрасно побудовані з шліфованого мармору та іншого чужоземного матеріялу і покриті циною і міддю, інші і з позолоченими банями; є також пребагаті монастирі. Особливо славний монастир, присвячений Діві Марії, з підземними галєріями і печерами."
Та найбільше дивує М. Литвина родючість та багацтво землі:
"Грунт Київщини до такої міри родючий і зручний для обробу, що лан (земля) виораний тільки раз парою биків, дає великий урожай; навіть необроблене поле дає рослини, які годують людей своїм корінням і стеблом. Тут ростуть дерева, що дають ріжноманітні ніжні овочі: плекається виноград, що дає великі грона винограду, а місцями на схилах зустрічається дикий виноград [с. т. звичайний виноград для їди, що сам собі росте].
В старих дубах і буках, в котрих зробилися дупла, обильно водяться рої бджіл з щільниками меду, який відзначається чудовим кольором і смаком. - Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що на них полюють тільки задля шкіри, а м’ясо через велику їх кількість викидають, окрім спинної частини; ланей і диких кабанів навіть зовсім не вживають. Дикі кози в такій великій кількости перебігають зимою з степів до лісів, а літом назад, що кожний селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегах річок у великій кількости зустрічається оселі бобрів. Птиць така дивовижна сила, що весною хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів і лебедів, а пізніше їх виводками наповнюють курники.
Вірлят зачиняють до кліток задля їх піря, котре чіпляють до стріл. Псів годують м’ясом диких звірів і рибою, бо ж річки переповнені неймовірною кількістю осетрів та іншими великими рибами...
Тому багато річок називають "золотими", особливо Прип’ять, котра в одному місці коло Мозиря при гирлі Тури [У борть?], в час наповнення свіжою водою з джерел, щорічно з початком березня, наповнюється такою силою риби, що кинутий до неї спис насаджується (на рибу) і стоїть повисно, ніби встромлений у землю - так густо збивається там риба. Я би не повірив тому, коли б сам не бачив частенько, як відтіль безперерви черпали рибу і наповнювали нею за один день до 1000 возів, що належали купцям, котрі щорічно зїздяться в цім часі.

"Київ дуже багатий на іноземні товари, бо нема шляху більш звичного, як давня, давно прокладена і добре відома дорога, що веде з чорноморського порту, міста Кафи, через ворота Таврики, на Таванську переправу на Дніпрі, а звідти степом у Київ; цією дорогою відправляють з Азії, Персії, Індії, Аравії і Сірії на північ у Московію, Псков, Новгород, Швецію і Данію всі східні товари, а саме: дорогі камені, шовк і шовкові тканини, ладан, пахощі, шафран, перець і інші прянощі. Цією дорогою часто ідуть іноземні купці: вони створюють загони, іноді в тисячу осіб, які називаються караванами, і супроводять обози, що складаються з численних навантажених возів і нав'ючених верблюдів. Раніше такі каравани платили значне мито предкам вашої величності при переправі через Борисфен у Тавані; там і до цього часу збереглась у цілості кам'яна будівля із склепіннями, яку і наші, і татари, і греки називають Вітовтовою банею, і розповідають, що в ній жив колись митник Великого князівства Литовського, що збирав мито; якщо ж хто-небудь не сплачував мита або спійманий був на перелюбстві, того карали в Києві конфіскацією всього майна: закон цей, що називається осьмничеством, був прийнятий для приборкання сарацинської похітливості і додержувався протягом багатьох століть, але в останій час почав забуватися.

Якщо ж купці, уникаючи двох переправ через Борисфен і не бажаючи платити мито вашій величності, залишають стару дорогу, що пролягає через володіння нашої величності, і від Таврійських воріт повертають униз, а потім направляються по непрохідних степах у Московію через Путівль або повертаються цим шляхом, то часто трапляється, що їх грабують розбійники, що тиняються в тих місцях.
При проході каравану значні прибутки здобувають київські жителі: воєводи, митники, купці, міняйли, човнярі, візники, трактирники і шинкарі, і ця обставина не викликала нічиїх скарг, ні з боку москвичів, ні з боку турків, ні з боку татар. Кияни користуються вигодами караванів і в тих випадках, коли ці останні, проходячи зимою через степи, збиваються з дороги і гинуть під сніговими заметами.
В непоказних київських хатах зустрічається не тільки достаток, але навіть величезна кількість плодів, овочів, меду, м'яса, риби; зверх того, внаслідок вищезазначених причин, вони так переповнені дорогими шовковими одягами, дорогоцінними каменями, соболиними та іншими хутрами, а також прянощами, що мені самому доводилося бачити шовк, який обходився дешевше, ніж льон у Вільні, і перець, дешевший за сіль."
"Бористен [Дніпро] найбільша і найбагатша ріка цієї країни, по ній спроваджують до Києва безмірну кількість риби та іншого краму".
"По всіх допливах Дніпра, - пише М. Литвин, - спроваджують до Києва рибу, м'ясо, футра, мед а також сіль з таврійських лиманів, де навантаження сіллю цілого корабля коштує 10 стріл."
Далі подорожник говорить про Дніпрові пороги і переправи Дніпра. "Цю ріку називають текучою медом і молоком тому, що вона у своїх верхів'ях тече лісами з багацтвом бджіл, а нижче по степах з випасами- а тому доставляє силу меду і молока для свого населення."

Француз Феріоль, представник французького уряду в Царгороді, з приводу Полтавської трагедії так з'ясовував крок Мазепи: "Козаки не є природними підданими царя, вони тільки піддалися ніби під його протекцію, й ніхто не може обвинувачувати їх за тe, що, бачучи як нищать їх вільности, вони підняли повстання."
Велику вартість мають спогади данського посла Юля Юста, що в роках 1709-1712 був у Росії, а в році 1711 переїздив через цілу Україну. Посол не тільки докладно описує свою подорож, але робить широкі порівняння життя, побуту і культури України Мазепиної доби з життям Московщини. І хоч данський посол перебував на Московщині в характері представника союзної держави, то все таки опис життя і побуту московського народу зовсім не випадає корисно для них. Застає він їх у добу найбільших "реформ" та європеїзації цілого життя. Але ця європеїзація була дуже поверховна та не закривала справжнього обличчя росіян. Пише він про низький культурний стан Московщини, темноту, безграмотність, страшенний бруд по хатах і палатах.
,,Таким чином, хоч під цю хвилину у своїй поведінці росіяни і стараються наслідувати, як малин, інші нації, хоч вони і вдягаються у французький одяг, хоч по зовнішньому вигляді вони трохи отесані, але всередині їх по старому сидить хлоп" (ст. 295).
Про побут і життя росіян посол пише досить багато і не може надивуватися диким, грубим і варварським звичаям. Наведемо деякі:
,,В Росії від усіх недуг лікують три лікарі, уживаючи для того хорих і здорових: перший лікар - це російські лазні ("бані"), другий - горілка, котру п'ють як воду або пиво всі ті, котрим дозволяють засоби, і третій - чесник, котрий росіяни вживають не тільки як приправу до кожної страви, але також їдять сирий серед дня. Через те від них завжди страшно смердить, а чужинець, що приїзжає до Росії уперше й не звик до того смороду, рішучо не в стані сидіти в них у кімнаті, особливо при численному товаристві"... (ст. 297).
"Вживаючи огидну страву, до того ще вдягаючись скрайно неохайно і брудно, звичайно без білизни, росіяни розповсюджують від себе такий огидний, поганий сморід, що проживши три-чотири дні у тій самій кімнаті, остаточно затроюють в ній повітря і на довший час залишають після себе сморід, так що для чужинця кімната залишається неможлива для замешкання'' (ст. 299).
Загалом характеристика росіян і російських достойників у данського посла знаходить постійно такі вислови, що вони "пихаті, чванькуваті, усіх у чомусь підозрівають, скупі, шкаредні, дрібничкові, тупі, грубіяни, незграбні, брехливі, неосвічені."
"Коли росіяни розсердяться, то називають один одного злодіями і "мошенниками," і за дуже розповсюдженим тут звичаєм, плюють один другому в лице."
"Що можна було доброго сподіватися від людей (російських урядовців), котрі проголошують, що все роблять тільки для власної користи і вигоди та не звертають уваги на те, чи добре, чи зле висловлюються про них чужинці."
Та найбільше пише про безнастанні піятики у москалів, не тільки у державних достойників, але також у царя Петра І, що завжди були в супроводі огидного безчинства.
"Окруження царя поводилося без совісти і встиду: кричали, свистали, ригали, плювали, лаялися і навіть нахабно плювали в обличчя порядних людей (у Нарві)."
Про "бенькети" царя в Москві посол пише:
"Така кумпанія (разом з царем) у кілька сот людей з величезним ревом робить "нальоти" на доми купців, князів та інш. достойників, де як худоба жере і понад міру п’є, причім більшість допивається до хоріб і навіть до смерти." Дуже розповсюджений був звичай, що при таких піятиках перед приходом "дорогих гостей'' накривали підлоги палат грубою верствою соломи, "щоб після гостей можна було з більшою зручністю замести за ними та викинути їх блевоту й мочу" (ст. 58).
Про державні податки на Московщині читаємо: "Цікаво, що нема ніодної ділянки народніх прибутків, котрі б цар не монополізував і з котрої не брав би своєї частини. Навіть шинки по цілій Московщині тримав цар і одержує від них прибутки. Кожна рибальська сітка, котра біднякові дає харч, і та обложена тут річними податками."
Не краще справа виглядала і з московським судом: "У Московщині закон оминають на кожному кроці і вирішують справу без суду" (ст. 136). У всьому (коли когось притягли до суду) можна було зрештою відкупитися, даючи Меншікову ,,взятку" 10, 20 чи 30 тисяч рублів. При чім з того цар (Петро І) дістає "свою частину". "Загалом мені подали стільки прикладів безправства і насильства, які роблять в Росії (Московщині) у відношенні до чужинців і росіян, що на їх перераховання і оповідання не вистарчило б багатьох стоп паперу. Зрештою, що можна очікувати кращого в країні, де вищі достойники постійно повторюють: нехай цілий світ говорить, що хоче, а ми все таки будемо робити по своєму."
Перебуваючи поміж росіянами цілих два роки, данський посол робить таке цікаве помічення, щодо способів поведінки з росіянами:
"Іноді при зносинах з росіянами допомагає лайка..." В іншому місці: "Загалом, коли маєш діло з росіянами, треба говорити з ними гостро й по грубіянськи, тоді вони уступають; коли ж поводитися з ними ласкаво, то від них не можна нічого добитися."
Як справа стояла з освітою московських найвищих достойників і державних мужів, свідчить факт, що сам князь Меншіков - "друга особа після царя" - не вмів ні читати, ні писати.

Не знали ніякої мови крім російської - канцлер Головкін, новгородський митрополит, духовник Петра І. Жоден з достойників не знав латинської мови, що панувала тоді в освічених колах і на королівських дворах. При царському дворі була одинока особа, що знала латинську мову - Мусін-Пушкін. Знову з царем данський посол порозумівався голяндською мовою. Одинокою школою вищого типу у Росії була т. зв. "Патріярша школа" чи гімназія в Москві. Ректором цієї школи був Теофілат Лопатинський, "що наводився і вчився у Львові", всі професори виключно з українськими або білоруськими призвищами, яких посол називає ,,православними з Польщі", а навіть студенти цієї школи ,,виключно православні з Польщі".

Лише прочитавши цю частину спогадів данського посла Юста Юля, в якій він пише про Московщину, більш рельєфно виступає його опис побуту української культури та її ріжниця з московськими відносинами та московським життям.
Перше місто, яке переїхав данський посол на Україні, було Карачів, як пише він "найближче від Москви місто Російської України."
У Сівську командант Григорій Культовський витав посла і прислав йому бочку пива і боклагу горілки. Вражало посла, що Сівськ добре укріплений.
15 червня 1711 р. посол, як пише, "доїхав до болота,,що ділить Російську Україну від України Черкаської або Козацької, в котрій я ще не був... У віддалі 10 км. від Глухова я побачив перше село Козацької України Nesman(?). У цій околиці прекрасні лани."
Про Глухів каже, що там військова залога з москалів тому, що цар "не дуже довіряє козакам."
"Козаки, будучи народом вільнолюбним, невдоволені царем за призначення до їхніх фортець російських командантів... Вважаючи себе вільним народом вони огірчені, що постійно мусять прислужуватися царю і виконувати його накази."
В резиденції гетьмана Івана Скоропадського - Глухові посла приняв "віце-гетьман" Андрій Мартинович, тому що сам гетьман був у поході на чолі 30.000 козацького війська.
Уперше за ввесь свій побут у Росії посол не згадує про це приняття як дику піятику, як це було на Московщині. Навпаки, це приняття прийшло йому до вподоби і він називає його "прекрасним."
"Мешканці Козацької України жиють в добробуті і приспівуючи. Вони без мита продаюгь і купуюгь ріжні вироби (крам), займаються яким забажають ремеслом і чим хотять промишляють. Платять вони тільки певний невеликий податок гетьманові" [Порівн. з царськими податками!].
Про самих козаків пише: "Вони у всіх відношеннях чистіші й чепурніші від росіян."
У Глухові посол зробив візиту гетьманші і "старшому українському судді". Про останнього пише: "Це розумний, цілком добре вихований старець."
Про відносини поміж царем і гетьманом пише: "Цар постійно тримає на Україні міністра, щоби той пильно слідкував за гетьманом... Крім того, під час походів при Скоропадськім стоїть російський Генерал-майор Бутурлін, командант 3- чи 4-тисячного відділу добре вивчених російських жовнірів."
Подорожуючи далі на Київ, данський посол вступив до Королівця.
"Королевець велике місто... Вулиці в ньому прекрасні, котрих я в Росії нігде не бачив; будинки гарні, міцні, чисті, виступають на вулицю, як у Данії, а не стоять у глибині подвірря як у Росії. Перед службою Божою дзвонять тут у дзвони в три голоси, як у нас, а пізніше під час самої відправи рідко подзвонюють. Козаки, подібно до росіян, грецької віри, але у дзвони дзвонять по нашому [данському!], між тим як росіяни виключно "трезвонять" (без порядку й галасливо).
Оповідаючи про ціни, посол підкреслив, що мука, риба, сіль, горілка, тютюн тут коштують дуже дешево й доброї якости.
Про цілу свою подорож на Україні посол з особливою приємністю пише, що скрізь його витали, гостили й виявляли особливу увагу не тільки по містах, але й по селах, чого не було в Росії.
"Місцеві мешканці - каже посол - як взагалі все населення Козацької України, відзначається великою ввічливістю і охайністю, вдягаються чисто і чисто утримують доми". Усе те данського посла як видко особливо вражало після Московщини, тому підчас свого переїзду про чистоту і охайність українців говорить наворотом кілька разів.

Одиноке непорозуміння бувало на Україні з кіньми й підводами. Ці збирали по селах для посла московські "пристави", які нераз не тільки зустрічали нехіть, але й відкритий спротив. Це явище посол, цілком слушно, пояснював ненавистю місцевого населення до царя і московських губернаторів.
Переїзджаючи через ріжні міста й містечка посол особливо відмічає Ніжин, про котрий пише: "Ніжин велике торговельне місто, укріплений прекрасним валом. У місті стоять дві чудові, великі, восьмикутні церкви, прекрасної архітектури... У Ніжині російський командант з російським відділом у 600 людей, а крім того у місті стоїть цілий полк.''
Підїзджаючи до Києва посол довідався, що через Дніпро до Києва можна їхати кожному, але з Києва за Дніпро треба мати паспорт. Про свій короткий побут у Києві посол пише не багато і то головно про одвідини Лаври.
Про свою візиту у митрополита між іншим пише: "Митрополит - гожий, увічливий старець, що дуже добре говорить латинською мовою". Будучи у Лаврі посла знову дивує, що можна тут теж розмовляти з монахами латинською мовою. При тім треба пригадати, що у Петербурзі посол мав великий клопіт з мовою, а навіть відмітив, що сам духовник Петра І не тільки не знав латинської мови, але не знав латинської абетки. Зовсім не знали іншої мови, окрім російської, також новгородський митрополит, сам канцлер і майже всі російські достойники.
Крім того, данський посол одмічає, що по українських селах ходять до церкви з молитовниками, себто грамотні; в той же час відмічає, що сам князь Меншіков не вміє ні читати, ні писати!
При дальшій дорозі посол описує Білу Церкву, яку, як каже, торік здобували татари з 40.000 військом разом з 20.000 українськими козаками "під командою козацького головнокомандуючого або гетьмана Орлика, котрого шведський король призначив замісць Мазепи і 5.000 людей доброго польського війська", при чім "при поляках були інструкторами 40 шведських старшин."
Вступаючи на територію Поділля, посол називає її "Польською Україною", при чім зауважує, що ця країна після останніх війн дуже зруйнована, тому скрізь бракувало йому харчів. Дуже зруйнований був м. ін. і Немирів, ,,одначе - додає Ю. Ю. - і останній його будиночок чистіший від найпишніших московських (російських) палат''! (ст. 246).

Яке становище було тут російського війська, свідчить замітка посла: ,,Дорога в Ясси до російської армії через Сороки на Дністрі небезпечна. Сильні відділи Запорожських козаків забирають у полон обози і ще нещодавно відбили від росіян 700 підвод з хлібом і мукою..."
Між іншим, посол їхав у супроводі російських драґонів, як оборони проти татар та ін. "Я вживав - пише посол - чимало заходів, щоби стримувати призначених мені драґонів від грабунку і бандитизму. Свавілля їх доходило до того, що вони часто просто погрожували залишити мене, якщо я не дозволю їм робити, що вони захотять. За моїми плечима вони грабували усякого зустрічного, продавали жидам мої коні, котрих потім після отримання грошей викрадали у них знову назад, щоб я нічого не помітив; зупинили раз одного жида, що гнав биків, на котрих було випікане царське тавро, і стали запевняти, що бики належать цареві, що жид їх украв, через що вимагали від нього по карбованцеві за штуку, погрожуючи, що за непослух відберуть від нього товар силою."
Значно міняється характер описів подорожників другої половини XVIII ст. Коли раніш Україна була предметом міжнародньої політики, а ріжні знатні чужинці старалися приєднати для свого уряду козацьку силу чи, у всякому разі, приєднати собі їх симпатії, - то тепер, після ослаблення і знищення козацької сили Москвою, Україна стала предметом чужинецької експльоатації. Отже більшість чужинців, що тепер вештається по Україні, хоч захоплюються красою природи, хвалять наші звичаї і стару культуру, однак в першу чергу придивляються до того, що може стати предметом визиску з скарбів країни, яка "текла молоком і медом". Рідше зустрічаємо подорожників, які цікавляться українським життям та більш ідеалістично оцінюють змагання українського народу.

До таких належить дуже цікава характеристика України, відомого німецького письменника, фільософа і етнографа Йогана Ґотфріда Ґердера (1744-1803) в його "Деннику моїх подорожей" 1769 р., що стає немов би віщунством:
"Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля, колись прокинуться: з тільки малих племен, якими чейже були колись греки, повстане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного Моря, а відтіля ген, у далекій світ."
Звичайно кожний з подорожників-чужинців чи то наших ближчих сусідів, "відкривав" для світу Україну, але при тім характеристика українців та самої країни не рідко була влучна.

До перелому XVIII i XІX ст. належать "Memoires secretes sur la Russie"с.т. "Секретні спомини про Росію" Франсуа Масона, видані в рр. 1800, 1804 і 1863 р. Ш. Ф. Масон, француз з походження, служив у російському війську в рр. 1762-1807 і близько стояв коло царського двору, його справ та інтриґ. Хоч автор висловлюється про московську тиранію досить обережно, ,, стараючись" - як сам пише - ,,затримати рівновагу між вдячністю до нації, яка його так гостинно приняла, а нехітю до уряду", все таки його зауваження розкидані по цілій книжці, що до України і українських змагань, досить цікаві. Він не зле зорієнтований у взаємовідносинах поміж Україною і Московщиною і виразно розріжняє "russe" від ,,ukrainien".
В XIV розділі своїх ,,Секретних споминів" Ш. Масон пише (за перекладом Ю. Косача):
,,Войовнича нація Козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з поверхні землі, так як зникли інші, на яких затяжив російський скипетр, хіба що якась щаслива революція прийде в швидкому часі, щоб визволити її з-під ярма, яке її нищить і давить...
Козаки, не мають нічого спільного з росіянами, хіба що грецьку релігію й зіпсуту мову. Їхні звичаї, навпаки, спосіб життя, їжі, війни - цілком відмінні, коли не брати під увагу загальних схожостей, які завжди істнують між межуючими народами, наближеними до себе вузлами релігійними й політичними. Козаки є далеко гарніші, вищі, активніші, зручніші, вигадливіші й особливо далеко чесніші за росіян, менше звиклі до рабства. Вони щирі, відважні й говорять сміливіше, їх зверхність менш одноманітна і тавро, що їх накладає рабство, їх ще не цілком споганило та не дало скарлуватіти. Козаки, це Номади, чабани, войовники, грабіжники. Росіяни - осілі, хлібороби, крамарі, тому природньо, вони менш войовничі й великі шахраї в торговлі. Козаки жорстокі й криваві, але тільки в розгарі військової дії, росіянин е з природи холоднокровно-безпощадний і суворий...
Козацька нація тратить незалежність, яку мала перед своїм об'єднанням з Росією, її перестають щадити з хвилиною, коли впевняють, що це увійде їм безкарно. Повстання великого гетьмана Мазепи викликане лихим трактуванням, дало початок до гноблення їх (козаків-українців) ще за царювання Петра І. Цей імператор відобрав їм право вибирати свого вождя. Він переводив примусові затяги в їх країні і обмежив козацькі контингенти, що від тепер могли бути тільки періодичні і тимчасові. Розгніваний їх відданністю Карлові XII, він згнобив козацькі племена й розкинув їх войовників по ріжних областях своєї безмежньої держави. Одначе його наступники, що поважали останні козацькі військові і громадські інституції, бо боялись, щоб остаточно, утискаючи їх безмежно, не кинули в підданство туркам або Польщі, або кримським татарам. Та з хвилиною, коли ці три вороги перестали бути страшні для Росії, козаки опинились у рабстві царату. Тепер, їхня прадавня республіканська конституція не існує, рівність поміж ними зникла, їм дано шляхту і нині дуже тяжко простому козакові дійти до якого-небудь ступня....
Унія козаків з Росією була добровільна й умовна - їхні землі з бідою достатні для їхніх мандрівних черед та людности колись чисельної, були спільною власністю цілої нації. Жаден чужинець, навіть росіянин, не міг там осісти без дозволу загалу і Республіка з великою відвагою боронила своїх кордонів проти замахів сусідів.
Ось який був колись стан козаків, стан щасливий, коли порівняти їх колишню цілковиту незалежність з теперішнім цілковитим поневоленням росіянами, нинішними їхніми панами або товаришами рабства. Від часів Мазепи, вони не мали більше великого гетьмана обраного з-поміж себе. Ця гідність була скасована і титул служив лише для декорації кількох фаворитів російських імператриць, як напр., Розумовського та Потьомкіна...
Російський уряд завжди затрівожений і завжди підозрілий, через те, що він завжди гнобить, не обмежився одним забезпеченням себе супроти нації, яка має так багато кігтів. Не вистарчає йому того, що він відбирає їй її військову силу, розчленовує її територію й втілює в давні російські провінції. Оце недавно він розпочав розчленування самої нації. (Мова про "трансплянтацію" 50 тисяч українців на Кубань і побережжя Криму)."
Закінчує автор свій уступ про українців так:
"Козацька нація є нині в стані крізи, вона хвилюється і б'ється під ногою кольоса, що її розчавлює..."

Губерт Вотрен у своїй книжці "L'observateur en Pologne", Париж 1807) каже, що українці "славетна раса, від якої тремтіли мури Царгороду, Білгороду та Трапезунту", а в новіші часи московський уряд накинув кріпацтво цій "славетній расі, що мала такого ґенія, як Хмельницький."
Більше цікаві для нас писання про Україну інших чужинців переважно французів i німців, що не рідко торкаються славної минувшини України та постійно підкреслюють своєрідний характер української культури.

Французький публіцист і член міністерства закордонних справ Шарль Люі Лєсюр (+1849), написав свою "Histoire des Kosaques", як доводить І. Борщак, за наказом Наполеона, але перший наклад книги майже цілий загинув у коректі в дієвій армії в Росії 1812 р. і тепер примірники її незвичайно рідкі. Другим виданням вийшла книга Лєсюра в 1813 р. Праця Лєсюра була компілятивна, але значно перевищувала інші подібні видання цілого XVIII ст.
Лєсюр характеризує українців у таких прихильних рисах:
"Українці більш великодушні, більш отверті, більш ввічливі, більш гостинні і мають більший торговельний хист, ніж росіяни. Вони - українці - уявляють живий доказ перемоги свободи над людьми, що народилися в неволі".
Докладно спиняючись над біоґрафією Б. Хмельницького та його добою, яку називає Лєсюр "найбільш блискучою (добою) в козацькій історії", зауважує, що "Б. Хмельницький однаково вільно розмовляв мовами турецькою, татарською, руською (с. т. українською), польською і латинською". Цар московський, король польський і султан турецький навипередки посилали до гетьмана своїх послів з подарунками. Про самого Б. Хмельницького читаємо такі рядки:
"Ніколи козаки не мали вожда, якого можна б було рівняти з Хмельницьким. Розумний, освічений, далекозорий, обережний у раді, відважний у битві, він звик витримувати найбільшу втому, невичерпаний у втратах і засобах, активний у перемозі, гордий у поразках, іноді засліплений долею і завжди великий твердістю характеру, варварської поведінки супроти ворогів, але справедливий і великодушний для своїх товаришів."
З симпатією ставиться автор також до І. Мазепи, та його союзу з Карлом XII:
"Роздивляючи добре ситуацію Карла XII, не можемо не помітити користи, які мусів йому дати союз із Мазепою... Україна пропонувала йому країну багату на збіжжя і на худобу, чудову допоміжну кінноту та дружній нарід, готовий знищити російську армію."
Про Мазепу Лєсюр каже, що він "до сильної старости зберіг очі повні вогню, здорового духа і блискучий талант до розмови." ,,Після Полтави Україна уявляла з себе (ще) рід окремого князівства, якого незалежність нищили глухо й обережно, щоби не хвилювати неспокійної вдачі її мешканців."
Козаччина, за Лєсюром, цікава "не тільки своїм впливом на тогочасні сусідні держави, але й тим, що мала двох великих мужів: Хмельницького та Мазепу. Для всесвітньої історії Козаччина цікава двома великими подіями, а саме спробою Володислава IV. за допомогою козаків зробитися справжнім королем Польщі й окрім того упадком Карла XII. Для політиків історія Козаччини подає приклад незвичайно оригінального урядування на зразок Спарти та Риму. Нарешті для статистиків істоpія Козаччини цікава тим, що показує, як збільшилася російська держава через приєднання козаків і України."
Загально про українців Лєсюр пише, що це "стара нація, початки котрої губляться в темряві віків". Після Полтавської трагедії, пише Лєсюр, цар Петро І, Шереметьєв, Меньшіков та ін. московські достойники мучили, катували, знущалися над українським населенням і над жінками та дітьми, маючи в тім насолоду. Меньшіков, щоб збільшити страждання жертв, поставив у Переволочній ешафот так, щоб мучені на них для більшого страждання дивилися на свою Батьківщину Україну. Безжалісний до України цар мав жадобу крови всієї їх (українців) нації (tsar avait soif du sand toute leur nation). В іншому місці Лєсюр зауважує, що такою жорстокістью перенята вся московська раса.

Французький лікар Де ля Фриз у своїх "Записках" про полон 1812 р., перебуваючи на Чернигівщині поміж українською шляхтою (землевласниками), подає де-які відомости про українські звичаї. Описуючи з захопленням українські танці, зокрема "козачок", зазначує, що жінки ,,виконували танець з такою досконалістю і грацією, що і на парижській сцені вони заслужили б оплески". Перебуваючи на гостині у гр. Завадовського в знаменитих Ляличах, автор з таким же захопленням описує прекрасну палату Завадовського. На принятті графа, при десерті "дивувався великій кількости ананасів, у Франції зовсім невідомих. Ці овочі вирощують у графських оранжеріях". Йому показували "усі чудеса палати", де було 100 кімнат. Одна з саль мала ґобелінові тапети, а "навколо були мармурові статуї. Майже скрізь були розвішані образи першорядних майстрів." Прекрасна була церква з образами італійських майстрів. "Образ Богородиці - був це портрет графині Завадовської - відомої красуні."
"Заходили до великої оранжерії, де були цілі алєї столітніх помаранчових дерев, повних овочів; звідси перейшли до теплиці, де вирощували ананаси - ці тропічні овочі."
З цілого ХІХ ст. Найбільш цікавий опис подорожі по Україні Йогана Георга Коля. Був це великий учений і мандрівник, основоположник антропогеографії (народився в 1808 р. в Бремі, там само і помер в 1878 р.). Автор залишив книгу "Die Ukraine. Kleinrussland".
Познайомившись з цілою українською територією, пізнавши український нарід, його культуру і колишню славу, Коль подає такі думки про майбутнє України:
"Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло російської імперії розпадеться, й Україна стане знову вільною і незалежною державою.Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці е нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Хвилево Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріял для будови української держави лежить готовий: коли не нині, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з тих матеріялів велику і незалежну Українську Державу!"
Подібні думки до Колевих, про вдачу українців подає Гакстгавзен (1792-1866) у своїх "Студіях", коли він порівнює українців з москалями: "Українці є протилежність москалів. Українець є вдумливий, запальний, радо згадує минуле свого народу і кохається у спогадах про героїчні вчинки своїх предків. Коли його спитати; хто він, то відповість з радістю і гордістю:
- Я козак!

Українці це поетичний, багатий уявою нарід і тому легко собі уявити, яка сила народніх пісень, казок і переказів у них зберіглася. Вони мають великий хист до мистецтва, а до співу створений у них дзвінкий голос, чутке ухо й память... Непорівняно більше ніж у москалів розвинене в українців і естетичне почуття. Вони мають теж талант до рисунків і малярства. В цілій і низці поменших рис характеру, помічається, що українці мають куди більше змислу для краси, ніж москалі."
"Усім відоме багацтво України: це країна найбільш плодюча на світі. Хліборобська земля чорна і глибока, відзначається незвичайною плодючістю. Це височина перетинається численними тісними долинами, котрі ніщо інше, як яри. В них журчать денеде потічки, а невеликі греблі чи запрути творять стави, де вода служить для млинів, або для літних потреб. За відсутністю потічків, роблять також збірники води для дощової води. Ця країна прикрашена силою дерев: свіжі, прекрасні гаї переривають одноманітність долин; вона хвиляста і дає очам приємні, ріжноманітні краєвиди. Поза тим, оригінальний характер природи творить незвичайне багацтво.''

Й. Г. Блязіус, професор ,,Collegio Carolinoin" у Брауншвайґу, був у Росії і на Україні в рр. 1840-1841 і видав велику книжку під заголовком "Reise im Europaishen Russland" (Westermann, 1844), де розділи VII-Х (другої частини) присвячені Україні. Розділ Х має заголовок "Reise durch Ukraine". До книжки долучені ілюстрації (ритини), з яких 27 відносяться до України: пам'ятки архітектури Чернигова, Києва, Яготина, Полтави, Білгорода, тип біднішої хати, типів селян і українського села з вітряками.
Автор робить широкі порівнювання поміж Московщиною і Україною та побутом, життям і псіхольогіею обидвох народів. Переїхавши московсько-український етнографічний кордон, автор зразу відмічає цю різку ріжницю:
"Ми дійшли до міста Городня, вступили на Чернипвщину... Місто робить миле вражіння, воно де-що розкинене... Будинки дуже старанно побудовані та чисті, мешкальні кімнати побілені, а широкі вулиці хоч без камінного бруку, утримувані доволі старанно та добре проїздні. Жидів тут вже не бачимо. Незважаючи на те, що побут на Україні жидам не заборонений, всеж таки вони, здається, почувають себе значно краще в литовських провінціях, ніж на Україні. І те, що ті провінції були де-який час під польським пануванням, все таки не причинилися до поширення тут жидів; знаходимо їх тут лише виїмкове". Про українців, мешканців Городні Блязіус пише: "їх гордий хід, відмінний від інших одяг, острі характеристичні риси обличчя, великі вуси на цілком голеному обличчі - вказують вже на перший погляд цю зовсім відмінну (від москалів) людність, яка у своїй повній своєрідности показується нам де-що далі, а саме в околиці Чернигова та Києва, на Полтавщині та в Харкові. Наглядна зміна в характері мешканців, їх звичаїв, їх способу життя, їх мешкань нас вражає, тим більше, що незалюднені порожні простори на півдні могилівської губернії не творять якогось особливого постепенного переходу."
На Чeрнигівщині автор зразу зауважив, що населення "як і всі українці, вважають московинів за своїх гнобителів, утискачів, за ворогів їх свободи"... Нарід тут також має інший, виразний характер, відмінний від московитів, українці ,,мають зовсім інший контакт з життям та природою, як московити-нащадки кривичів."
Досить докладно спиняється автор над описом краєвидів та грунтів, говорить про ,,своєрідний чар" українських степів, про "надзвичайний вигляд чорнозему" та мінливість вегетації, що надає їй "інтензивної та могутньої краси."

Володимир Січинський


Категорія: Антропологія та етнологія | Додав: Peruna (31.12.2009) | Автор:
Переглядів: 2355 | Коментарі: 0 | Теги: | Рейтинг: 2.7/3 | Теги: Чужинці про Україну
Переглянути схожі матеріали







Всього коментарів: 0

Ім'я *:
Email:
Код *:

Розділи сайту



Цікаві матеріали

Україна доби Великого князівства Литовського в описах чужинців
Голод 1946-1947 років в Україні

З книгосхову

155 ЗНАКІВ СТАРОДАВНІХ УКРА‎ЇНСЬКИХ ВИШИВОК

Пошук по сайту



     

Матеріали, що спонукають до роздумів

Мапа гостей

        free counters

Статистика

Наша кнопка

             Українські скарби. Духовна культура, міфи та легенди, історія, народна медицина...
    [Отримати код кнопки]

Друзі сайту

ЗНАТИ ЩОБ РОЗУМІТИПравий Портал Донеччини ВОРОХОБНИК: портал українців Луганщини «Сонячний зайчик» – газета дитячої творчості та спілкуваннякарате-до Червоноград-Сокаль Наше-Рідне Славянский информационный каталог Слово наше рідне - слово українське Дух Волі - суспільно-політичне інтернет-виданняКняже Місто «Незборима нація» – видання історичного клубу «Холодний яр» Aгітаційно-пропагандивний ресурсІсторична Спадщина Антії-Руси-України Родинне Дерево нашої землі Рукотвори - скарбниця майстрів Мистецька крамниця Український національний інтернет-портал «Аратта. Вікно в Україну» решта наших друзів >>>

Пиши українськоюУкраїна у нас одна