Знайшла цікавий матеріал. Якщо ніхто не проти, перенесу його і сюди, не хочеться загубити, зате є багато моментів, які можна обговорити) Стаття називається "Еротична магія в українській народній культурі"
Приворожування й відчаровування, присушки й відсушки, приворотне зілля й замовляння – ось ті нехитрі засоби еротичних обрядів, які використовують й до сьогодні спеціалісти-знахарі, або зацікавлені аматори.
Еротична магія досить широко побутувала в українській традиційній етнокультурі. Зразки приворожування за допомогою чар-зілля і приворотного зілля можемо зустріти у творах українських письменників. У давнину в кожному селі були десятки засобів любовного чарування. Наприклад, дівчата закопували на дорозі рака, щоб хлопці ходили тільки на їхній куток; до схід сонця вмивались джерельною водою або мастились медом, щоб хлопці липли, тощо.
До засобів чарування частіше вдавалися дівчата, рідше – хлопці. Важливе значення мав слід милого, що відбито і в пісенній народній творчості.
Гей, на жовтім пісочку два слідочки знати.
А перший слідочок коня вороного,
Гей, а другий слідочок миленького мого.
Піду я в лісочок, вирву я листочок,
Гей, та й позакриваю милого слідочок.
Щоб вітер не звіяв, пташки не сходили.
Гей, щоб мого милого інші не любили.
На Полтавщині існувало вірування, що коли закохана дівчина йтиме слідом за парубком і набере трохи землі з його сліду (раз з правої ноги, два – з лівої) і принесе додому та палитиме її у печі, то хлопець неодмінно сам прийде до неї і буде її любити.
Інші вдавалися до приворотного зілля (тирлич, сон-трава, калина, любисток, лепеха, рута, м’ята), з якого готували відвари і поїли ними хлопців, щоб причарувати або відчарувати, віднадити, забути.
– Як не хочеш, дівчинонько, дружиною бути,
То дай мені таке зілля, щоб тебе забути.
– Є у мене таке зілля біля перелазу,
А як вип’єш, козаченьку, забудеш відразу.
Подекуди вважалося, що достатньо було дівчині назбирати сон-трави, задумати на ім’я парубка і спати з тим зіллям три ночі, тримаючи його в пазусі, щоб коханий був причарований.
“Кажан каже кажаниську: не кружляй занадто низько…”
Дуже поширене вірування про ефективність чарування за допомогою летючої миші (кажана), що, власне, було відомим у варіантах у багатьох народів Південної та Східної Азії.
В Україні причаровували коханих з допомогою кажана дівчата й хлопці. Вірили, що для цього необхідно було зловити його, вкинути у новий горщечок, який придбали не торгуючись, обв’язати горщик полотном і вночі (щоб ніхто не бачив) віднести його з кажаном у ліс (не оглядаючись), поставити в мурашник, а потім бігти додому, також не оглядаючись.
На другу ніч, не оглядаючись, принести горщик з кістками кажана, якого з’їли мурахи, додому. Кістяні вилочки і гачок від кажана діють магічно. Коли притягнути тим гачком до себе хлопця чи дівчину, то буде причарований навічно. Ними ж користувалися і для відштовхування нелюба. Достатньо було непомітно відіпхнути вилочками хлопця чи нелюбу дівчину.
“У кого щастя заведеться, у того й півень несеться.”
Досягти певних еротико-сексуальних результатів нашим предкам допомагав і звичайний півень. Він здавна в уявленні багатьох народів був сонячним птахом, символом сили чоловічої плоті, потенції, мужності. Тому стародавні радили вживати в їжу півнячі насінники. Чоловікам – задля підвищення потенції, жінкам – для того, щоб у них народжувалися хлопчики. Крім того, вважали, що півень розганяє згустки темряви поблизу породіллі та полегшує вихід плода.
Додано (12.04.2011, 11:48)
---------------------------------------------
У південних слов’ян, угорців та інших народів наречений під час весільної церемонії нерідко несе живого півня або його зображення. Ще до недавніх часів в Україні зберігався обряд ритуального поїдання півня на вечорницях, що мав на меті помножити чоловічу силу та сексуальну енергію парубків. Півня і досі зі смаком поїдають на родинних святах, особливо на весіллі, де він символізує чоловічу силу, родючість і добробут нової родини.
Колись чумаки, вирушаючи в дорогу, брали з собою домашнього співучого птаха як оберіг. За повір’ям, голосом півня може промовляти сама доля. Увечері на свято Катерини (7 грудня) дівчата сходилися до однієї хати і готували спільну вечерю – борщ і кашу. Опівночі, перед “півнями”, брали вечерю і йшли закликати долю. Кожна з дівчат по черзі вилазила на ворота, тримаючи в руках горня, і тричі гукала: “Доле, доле, йди до мене вечеряти!”. Якщо в цей час співав півень, це означало, що “доля обізвалась”.
У традиційній селянській культурі півень часто-густо використовувався як магічний засіб задля регулювання суто плотських, сексуальних взаємин. Так, жінки із гребінця півня брали кров та, щоб примусити молодика “діяти”, промовляли: “Як гребінець у півня стоїть, так щоб і в (ім’я) прутень стояв”. Адже недарма через постійну готовність до спаровування півень вважається символом чоловічої потенції.
Або навпаки, щоб “зурочити” парубка дівчата-чарівниці ловили півня, проколювали йому бороду голкою та три краплини півнячої крові на воду брали, промовляючи: “Як борода у півня бовтається, так би й прутень у (ім’я) бовтався”. Згодом якомусь парубкові давали випити. Якщо дівчині зрадить парубок, достатньо було лише напоїти його цією водою і тоді до інших дівчат він втратить хить: “У нього не буде стояти, бо борода у півня в’яла, не стояча”. Для чоловічого “знесилення” знахарки вдавалися й до такого способу: три пір’їни, що бовтаються, з півня вирвуть й спалять, згодом або в їжу підкладуть, або підлаштують так, щоб приречений переступив через цей попіл.
Вражаючу стійкість віри в силу еротичної магії аж до сучасності можна, мабуть, пояснити тим, що статеві взаємини – одна з тих сфер людського життя, де власний розум і воля людини виявляються безсилими.
Додано (12.04.2011, 11:50)
---------------------------------------------
джерело: http://webcommunity.org.ua/2010/10/26/erotychna-mahiya-v-ukrajinskij-narodnij-kulturi/
Додано (27.04.2011, 10:51)
---------------------------------------------
Робила у Чистий четвер четвергову або, як її ще називають, чорну сіль. Вийшло так классно)) І їсти її усім сподобалося, і для трохи "інших" (хо-хо))) цілей вона мені потрібна. Але от прикол - от у Шишкова в "Угрюм-реке" я бачила згадки про цю сіль. В інших авторів, російських, також. Стаття в Неті - "..На Україні сіль пропікали у печі, загорнувши у чистий шматок лляної тканини.." Але от в українських авторів щось ніколи не читала про неї.. то це українська чи російська традиція?.
Як не намагалася - і я ж не така тупа, щоб зовсім не розуміти того діалекту, але ну прооосто голова тріщить, як доходжу масимиум до 5-ї сторінки, страшне.. 
З книгосхову
Пошук по сайту
